ГЛАВА 12.1. Принцеса Мелосу

{Навагрем}

Світ тварюк. Величезний континент у західній півкулі, волею Перших магів[16] перетворений на Закритий світ. Потрапити в нього міг кожен, а от вибратися… Не було відомо жодної зустрічі з вихідцем зі Світу тварюк. Тисячоліття ізоляції – що вони створили? Абсолютно особливу цивілізацію? Могутніх монстрів на кшталт Маргета? Чи все ж справа у новому храмі й новому бозі?

Перевертень розмірковував про це вголос, поки ми йшли у «Відпочивайлик». Там нас зустріла стурбована Дара, що вже почула плітки про мага, зловити якого не зумів сам правитель Старилісу. Карран повів її у кімнату, а я залишився з рабинею-ельфійкою на ґанку. Інших мешканців не було видно, що й не дивно – зазвичай постояльці приходили на ніч, а то й під ранок. У кімнатах залишалися лише дружини і діти, які не наважувалися носа поткнути на вулиці вільного міста.

– Ти хто?

Я здригнувся. Не очікував такого питання від власної няньки. Занора, здається, її звали.

– Ррікар із роду Старшого Вовка, – видав завчену фразу.

Вона підійшла зовсім близько. На мене різко глянули трохи примружені світлі очі.

– Я зобов’язана Каррану більшим, ніж життя, і йтиму за ним тінню, поки б’ється моє серце. Але зараз він затіяв нову справу, а я навіть не знаю, звідкіля чекати біди. Ти не Ррікар. Тільки закохана орка може не помічати твоїх поглядів і поведінки. Тому відповідай – хто ти?

– Запитай господаря!

Я розвернувся і помчав уздовж вулиці. Навіщо? Та просто так. Немов відчувши себе дитиною… Ех, який сенс брехати собі? Не розумію, що зі мною відбувалося, але слова ельфійки про закохану Дару ножем різанули по серцю. Це… Це як мана. Саме так – ніби на мене наклали якісь чари. Тому що Навагрем не міг так мучитися через закоханість. Не в моєму характері довго страждати! Я – як ураган, усюди встигав і ніколи не озирався… Швидше б із ними розійтися!

Було легко і вільно, вітер свистів у вухах, а ноги мчали вперед. Провулки, вулиці, заковулки… Я знав, що знайду дорогу назад. Торговий квартал, Житловий… Відразу згадалися розповіді про тутешні звичаї розправлятися з непроханими гостями.

Біля величного особняка мені довелось зупинитися. З його воріт четверо чоловіків у білому одязі виносили розкішну труну зі скляною кришкою. Поряд ішла худенька дівчина, і її розмашистий крок і точні рухи войовниці ніяк не поєднуються з виглядом юної феї. Чорне як смола, нерівно обрізане волосся (чи то через поспіх, чи то через примхи мелоської моди) різко контрастувало з білосніжною шкірою. До речі, шкіра у всіх п’ятьох була не просто не засмагла, а саме біла, і жодна жилка не просвічувала крізь неї.

Дівчина, без сумніву, могла вважатися красунею, але в порівнянні з тією, яка лежала в труні, мала зовнішність ощипаного курчати. От на кого я б задивився! Навіть мертва, вона зачаровувала своєю дикою і нестримною вродою. Здавалося, варто принцу з казки торкнутися її червоних губ, і довгі вії здригнуться… У моєму уявленні такою була б очільниця кочівників, що рветься в бій. Прекрасна і небезпечна, ах…

Із воріт вийшов ще один пан у білому одязі, з червоною гвоздикою в петлиці, і відразу помітив мене.

– Ти хочеш випробувати своє везіння чи наше терпіння?

Я похитав головою, відчуваючи, що цим напевно начхати, дитина перед ними чи бандит із великої дороги.

– Увечері розберемось, – звернувся він до тих, що несли труну.

Ті злагоджено закивали.

Захист прийшов з несподіваного боку.

– Я ж його знаю! – вигукнула дівчина. – Це моя провина. Малюка привів поклик крові. Розумієш, батьку, – вона повернулася до пана з гвоздикою, – я випадково його вдарила, а потім злизала кров.

– Ти? Вдарила? Малоє, не сміши мене. Скажи прямо, що жалієш блудного баранчика. Я ж не проти. У мене залишилася тільки одна дочка, хіба я відмовлю в такій дрібниці?

– Спасибі, батьку! – Вона жваво підскочила до нього і поцілувала в щоку.

Якось ніяково все вийшло. Якось фальшиво… Але я дивився на тонкі пальці з великими перснями. Якщо уявити, що їх немає, що маленька рука стискається в кулак…

– Пробач, малюче. – Боги, ця Малоя піднялася навшпиньки, щоб погладити мене по голові! – Тітонька не хотіла тебе бити. Віриш? Тітонька добра, вона лише переплутала тебе з одним знайомим, який дуже любить, коли його б’ють у ніс. Проведи разом з нами мою сестру, а потім ми повернемося, і я дам тобі стільки цукерок, скільки зможеш узяти. Згоден?

– Ти хто? – Іноді зручно бути дитиною, ніхто не дивується твоїм питанням.

– Мене звуть Валі… Малоя. Чув про Родину Ночі? Ми правимо цим містом.

Хто не чув про Родину Ночі? Вони були останніми представниками колись могутньої раси нічних вампірів, і нехай пан із гвоздикою не носив корону, а його родичі не мали крил, жодна більш-менш важлива подія в місті не траплялася без його згоди.

З воріт з’явилися ще п’ятеро чоловіків, і процесія рушила. За весь шлях до родової усипальниці я не бачив жодного мелосця. Квартал наче вимер – зачинені віконниці, замкнені двері… Тільки навряд чи це перешкодить нічним влаштувати розкішну тризну по сестрі і дочці. На відміну від звичайних вампірів, Сім’я Ночі харчувалася винятково кров’ю, переважно людською. Їхні жертви здебільшого залишалися живі, але я чомусь був упевнений – сьогодні на Мелос чекає кривава різанина.