ГЛАВА 11.1. «Троянда на якорі»

/Навагрем/

Отже, «Троянда на якорі». Дешева таверна, де публіка змінювалася постійно. Тут новенькі не могли привернути увагу, бо ж більшість відвідувачів уперше переступали поріг цього закладу. Мало хто наважувався повернутися в місце, де обдирали, як липку, зате майже кожен, навчений гірким досвідом, рекомендував «Троянду» новоприбулим.

Ціни були прийнятні, проте господар отримував потрійний прибуток. У досить-таки тісному приміщенні крім столів для їжі стояли невеликі столики, за якими йшла гра. Вважалося, що грають винятково відвідувачі для власної розваги, а якщо захочуть – то й на гроші. Закон не забороняє. Та й немає у Мелосі законів, тільки неписані… Але навіть їх можна обійти. Наприклад, власники гральних закладів були зобов’язані жертвувати на прибирання кладовища, оскільки там покоїлося багато тих, від кого на мить відвернулася доля. А хіба назвеш просту таверну, де комусь заманулося пограти, храмом Везіння?

Тут не визнавали жодних незрозумілих ігор на кшталт клітки або десятки[14]. Навіщо напружувати мозок, якщо все в руках вітряної удачі? Серебрик має дві сторони, і на одній із них твій виграш. Пощастить – не пощастить, п’ятдесят на п’ятдесят, так – ні…

Головна відмінність «Троянди на якорі» полягала в тому, що невдаха міг отримати гроші під будь-яку заставу.

Скільки разів вранці, коли з голови вивітрювалося мелоське пійло, вчорашні гравці поспішали на невільничий ринок, щоб дізнатися – їхня «застава» продана і вивезена у невідомому напрямку? Такий звичай вільного міста – хто перший, той і залишився на свободі. І неважливо, що предмет торгу грав поруч, але не встиг (або не захотів, такі совісні теж бувають) вимовити ритуальну фразу:

– Ставлю життя!..

Слово – не горобець, особливо коли воно вилетіло в Мелосі.

Господар таверни нечасто залишав свій заклад, а якщо йому доводилося кудись виходити, то лише в супроводі здорованів, здатних не тільки відбити напад зневіреного колишнього гравця, але й закрити широкими спинами від стріли того, хто мстить на холодну голову.

Біля головного входу височів дерев’яний якір заввишки як людина. Навколо нього в подобі танцю звивалася дівчина, одягнена в червону сукню. «Троянди» змінювалися щогодини, як і їхні вбрання, однак відвідувачів це не бентежило.

А ще в таверні не було жодної штатної повії, тому дружини нечисленного контингенту місцевих ротозіїв, які полюбляли спостерігати, як інших обдирають до нитки, могли не хвилюватися. До речі, корінні мелосці не відрізнялися азартом. Хіба що в роботі. Але саме в роботі – не в грі.

– Любиш квіти, малий?

Рухливу ельфійку, що як вузлом зав’язувалася навколо якоря, змінила розкішна людська жінка середнього віку. Ця акробатичних трюків не виробляла – просто стояла, недбало притулившись спиною до дерев’яного виробу, і гралася поясом. На неї задивлялись усі без винятку. Саме вона як ніхто інший підходила на роль троянди – велична, прекрасна, та, що знає собі ціну.

– Не з гербарію.

Моє серце на мить завмерло – здалося, ніби блюзнірські слова вимовив я.

– А ви, пане, розбираєтеся в гербаріях?

Який же у неї голос! Глибокий, оксамитовий, немов проникає в душу. Та ж вона справжня троянда, яка виросла в квітнику дикунів!

– Тільки якщо рослини екзотичні. – Карран галантно вклонився і поклав руку мені на плече. – Як ви, наприклад. Пані, я ніколи не бачив такої прекрасного квітки, відірваної від батьківщини.

Жінка розсміялася. Дзвінко, молодо і, здається, щиро.

– Невже у перевертнів ритуал залицянь не змінився? Скільки разів я потрапляла на цю вудку! Спочатку образити, потім вдати, що маєш на увазі щось зовсім інше, і сказати кілька приємних слів. Пора вже міняти тактику!

– Я занадто старий, щоб змінюватись, але мій син…

І легко штовхнув мене вперед.

Красуня ошелешено замахала віями, силкуючись щось сказати. Нарешті видала:

– Мені багато чого пропонували, і деякі говорили таке, за що поплатилися життям, але няньчити дитину… Це щось нове. – Вона широко усміхнулася, показавши рівні білі зуби. – Ти мені подобаєшся, перевертню. Надовго до нас?

– Поки не наповниться гаманець. Або не спорожніє.

З лиця жінки вмить злетіла усмішка.

– Ходімо, малюче. Твоєму батькові треба багато чого дізнатися.

Несподівано сильні пальці стиснули моє зап’ястя. Такий поворот мені зовсім не сподобався. Адже ми мали чекати Маргета. Побачити його спільників. Щось зробити. А я знову опинився в ролі дитини.

Обережно (принаймні намагався!) висмикнувши руку, я підлетів до Каррана, щоб сказати все, що думаю про його тактику і стратегію.

– Синку, йди з тітонькою. – Він різко глянув на мене, і в його очах були зовсім інші емоції, ніж у голосі. – Там, усередині, багато поганих людей, які тебе побачать і запам’ятають, а потім вночі прийдуть і з’їдять. Розумієш мене?

А що незрозумілого? Маргет мене бачив і пам’ятає. А вожака роду, в якому його ледь не стратили, він не запам’ятав? Зручна логіка у перевертнів. Вибіркова. Нічого, я ж бо дуже слухняний син і повинен в усьому погоджуватися з «татком». Тим паче, це не моя справа.