10.2

***

/Рена/

Зете, колись я записала в тебе вірш, у якому «…світанок обійняв її туманом, і тихо солодкий сон пішов…». Та знай, що прокидатися поза теплою м’якою постіллю зовсім не так приємно, як описував поет. Сумніваюся, що йому взагалі доводилося коли-небудь ночувати під відкритим небом! Інакше вірш звучав би грубіше, зате набагато правдоподібніше.

Як я дізналася на власному не надто приємному досвіді, туман – це така біда, яка осідає дрібними крапельками води, і я вдячна бабусі за одяг із ельфійської тканини. Хоча волосся стало вологим і приклеїлося до щік неохайними пасмами.

«На природі» сон іде геть голосно, з писком зграї горобців і ґерґотом самотньої гуски, яка неспішно прийшла до річки. Коріння і каміння немов виповзають за ніч, щоб нам’яти боки. Мурахи теж не залишаються осторонь – бігають туди-сюди по руках і лоскочуть. І, нарешті, красень-чоловік, що вилазить із води,  – дуже цікаве видовище, але тільки доти, доки він не починає волати: «Рено, що ти тут робиш? І де Лан?!», одночасно плюхаючись у хмару холодних бризок.

Ні, я рішуче відмовляюся осягати чоловічу логіку. Позавчора він поводиться як зразок розуміння і співчуття, вчора робить вельми двозначні натяки і пропозиції, а сьогодні сахається, наче від відьми. Ага, гаразд, я і є відьма, тому щодо сьогодні промовчу. Але питати молоду дружину, де правитель Дивного Лісу, ніби дивуючись, чому вона не з ним, – межа нахабства!

Будинок, у якому ми зупинилися, зустрів мене відчиненими дверима (бо біля печі поралася кухарка і спека була нестерпна), фізіономією Лана з підбитим оком (а як же регенерація?) і засуджуючим поглядом Арголіна (цьому ще чим я не догодила?) .

Нашвидку переодягнувшись у те, чим щедро поділилася Віарела, я вирушила на пошуки неприємностей, то б пак ставити питання.

Біловолосий не-людь стверджував: у кожному з родів перевертнів знають усе, що трапляється в інших родах. Незважаючи на зовнішню дикість, саме перевертні Пустки налаштовані дружньо до Старилісу. Лан обмовився, що сподівається обійтися без візиту до вампірів, оскільки ті «слухають тільки свої шлунки».

Напхавши в кишені льодяників – улюблених солодощів місцевих дітлахів (і солодке, і гризеться) для позбавлення від «діток», я вийшла за поріг. Найприкріше – ніхто й не спробував мене зупинити!

Вирішивши, що ризик – справа благородна, однак не варто ним зловживати, я нагледіла лавочку біля колодязя навпроти будинку вожака роду. Місце відкрите, перехожих багато, і всі раді перемовитися слівцем із проїжджою дивиною.

– Доброго полювання!

Бородатий чоловік, що підійшов із флягою, здивовано обернувся. А що? Лан сказав, так тут вітаються.

– І тобі теж, смачненька, – сяйнули міцні ікла в широкій посмішці.

Цікаве звертання… Я запідозрила, що біловолосого треба розпитати краще. Але в нашій родині не відступають!

– Дякую! Ви, напевно, мисливець?

Прокляття, що я говорю? Вони ж усі мисливці.

– Ні. – Він опустився на лавку поряд зі мною. – Я коваль.

– О! Доброго коваль… кую… кова… Доброго дня! А ви бачили людей?

– На картинках чи наживо?

– Наживо!

– Доводилося.

– Коли?

– Вчора. Сьогодні.

– І все?

– Розчарована, солоденька?

Який нахаба! Я подивилася йому в очі.

– Так.

– Чоловіком чи коханцем?

Боги, невже про цю нещасну ніч уже базікає весь рід? Мені стало смішно. Перевертню, ти намагаєшся збентежити відьму? Ба більше, незнайому відьму?

Зітхнула, опустила очі. Потім підняла голову і чітко вимовила:

– Чоловіками.

Чомусь мені здавалося, він почне доводити, що не розчарує, і поділиться кількома місцевими секретами, щоб довести свою важливість, проте бородань попрощався і швидко пішов, навіть не наповнивши флягу.

– Вітаю!

Висока дівчина з коромислом обернулася.

– Можна поставити вам одне запитання?

Вона невпевнено кивнула, уникаючи дивитися на мене.

– Ви коли-небудь раніше, поки ми не з’явилися, людей бачили?

Боги, ну чому вона червоніє і мимрить щось незрозуміле? Я ж не формулювання першого закону магії питаю!

Не добившись чіткої відповіді, я звернула увагу на молоду матусю, що вийшла з двома близнюками «дитячого» віку. Ця співрозмовниця відразу ж почала підморгувати…

Я зітхнула. Варто було здогадатися раніше.

– Лане, може, сядеш? Ноги не болять?

Яка у нього розгублена фізіономія!

– Ти не могла мене почути, – прозвучало як твердження.

– Зате могла здогадатися.

– Але чому саме я? – Брови зведені до перенісся, в очах – очікування.