9.2

***

{Рена}

– Вона була особлива. Сильна – але не вірила у свою силу. Добра – але соромилася своєї доброти. Вродлива – але хотіла бути звичайною. Зовсім дитина, вирвана з дому. Вона жила для інших, і одним з них виявивсь я. Щасливий час! Ми були молоді, безтурботні, вважали, що треба жити сьогоденням, зрідка озираючись на минуле і не замислюючись про майбутнє. Ні, брешу. Це я так вважав. Вона була серйозна і розважлива, але все змінюється, й іноді за мить щастя доводиться розплачуватися вічність. Я любив її. Досі люблю… як виходить, звичайно. Інших жінок було багато, але до жодної з них я не хотів повертатися.

Я слухала, затамувавши подих. Не кожен день легендарний Лан розповідає про жінку, якій належить його серце. І не кожному.

Ми сиділи під вербою, що росла над швидкою річечкою. Чешів за десять починалося село перевертнів із роду Молодшого Вовка. Місце першої ночівлі.

Ватажок роду насторожено поставився до несподіваного візиту, однак виділив для нас пустий будинок на околиці й кухарку. Його Високість, до якого на землях Пустки повернулася можливість чаклувати, був у захваті, й лише недвозначне попередження правителя Старилісу стримувало його ентузіазм.

У селі магію не любили. Ватажок, тільки-но побачивши нас, відразу ж запитав біловолосого вампіра (до речі, жодного разу не помічала в нього жаги крові), чи, бува, не магів він привів? Лан без найменшого сумніву відповів, що ні. І «ласкаво» накрутив Арголіну вуха, коли той спробував діями спростувати це твердження.

Перевертнів я уявляла зовсім іншими. Точніше, підручник із расознавства описував їх по-іншому. Як на мене, головною особливістю жителів села були ікласті усмішки. І діти, що зовні здебільшого відрізнялися від батьків хіба що червоними очима.

Коли до мене в сутінках підійшов здоровань із триденною щетиною і запропонував «погратися», називаючи мене «Лялею», я бігла, ніби сама смерть гналася слідом. Хлопець не відставав. На порозі відведеного нам будинку, коли я терзала важку ручку, не в змозі збагнути, що треба штовхати в інший бік, він незграбно відсунув мене, зняв двері з петель і гордо повідомив:

– Ось!

Мабуть, Гент трішечки мав рацію, стверджуючи, нібито в Пустці мені не місце.

Метушня з дверима привернула увагу гартонця. Він вийшов на ґанок і невимушено зауважив:

– О, Рено, не думав, що ти любиш дітей!

Напевно, я б висловила йому все щодо брудних натяків, але незрозуміло звідки підійшла мати перевертня, вручила моєму переслідувачеві льодяник на паличці і наказала побажати тітоньці доброї ночі. Забираючи «дитя», вона мимохідь вибачилася:

– Ви не ображайтесь, пані, малюкові ще тридцяти… тобто трьох по-вашому немає. Вони в цьому віці дуже нав’язливі.

Гент тихо сміявся, хоча в сутінках ніяк не міг бачити мого обличчя. А потім сміятися почала я.

Будинок здавався великим, за сільськими мірками – просто величезним. І кімнати я б назвала просторими, але… їх було мало. Крихітна веранда, заповнена мотлохом (це у не-людей так прийнято?), кухня, вітальня і спальня.

На кухні люб’язно розташувався Лан. От хто готовий спати, не відходячи від столу! У нього було голодне дитинство? І, судячи з подвійного сопіння, що долинало з-під покривала, «голодна» юність? Ми ж і години не провели в селі, а дівчина для легендарного героя вже знайшлася.

У вітальні розмістився Арголін, засмучений забороною магії. Хоч він і без здібностей себе показав! Захотілося хлопчикові подивитися, чим буйволи відрізняються від буйволиць. І подивився. Та так надивився, що тварини досі не замовкли. Звідки ж принцу знати, що дійні буйволиці на пасовищі, а відібрані для забою буйволи – у загоні? Чомусь я впевнена, без допомоги магії Його Високість не втік би.

Спальня призначалася для молодят. І гартонець уже не дивився винувато, відшукуючи шляхи відступу. Приглушив «світляка». Ліг біля стіни, віддавши мені майже всю ковдру. Трохи покрутився, влаштовуючись зручніше. Глянув на мене, примруживши блакитні очі. Зітхнув.

– Рено, ти розумна, розважлива дівчина і розумієш, що в дорозі трапляються різні незручності. Потрібно долати їх, не помічаючи. Мені здається, ти вже оговталася від несподіванки нашого весілля. Звісно, я можу лягти на підлозі, але навіщо ці церемонії?

Невже у нього прокинулося красномовство? Мені кортіло відповісти: «Теж полюбляю спати біля стіни». Але… Я тихо повернулась до виходу, переступивши розкидану біля порога жменю дрібних реп’яхів. Що ще за дивний звичай? Обереги перевертнів?

Двері були закриті на засувку з того боку. Знову жарти Арголіна! Ніколи хлопчисько не вгамується.

Я заплющила очі, поринаючи в уяву. Язичок засува повільно поповз убік. Моя рука опустилася на ручку, відчиняючи двері.

Позаду виник якийсь рух. Легкий поворот голови… так і є, гартонець за мною. Дивиться, чекає, ніби не знає, що сказати. Чи що зробити… У повітрі виникло ледь помітне напруження, немов перед грозою. Напевно, мені стало страшно. Інакше навіщо було грюкати дверима у нього перед носом?