7.3

***

/Рена/

Досі я вважала, що сніданок у ліжко – це приємно. Так, вважала! Поки Його Високість не довів протилежне. Не сперечаюся, суп із капустою був смачним, але принц, що привітно верещав над головою, псував усю картину.

Неймовірно, проте він прокинувся набагато раніше за мене. Довідався, де, навіщо і з ким перебуває. Зачарував Віарелу і Діміка. Довів до сказу Магірела. Приніс мені сніданок. І величезний букет невідомих у Влаї квітів. «Ненав’язливо» постукував посудом, доки я не прокинулася. Обійняв з радісним криком:

– Рено, як же я радий тебе бачити!

Не закривав рота, описуючи свої пригоди в підземному місті гномів, поки я не доїла. Показав портрет «єдиної коханої та її сім’ї». Треба визнати, гномка була дуже симпатичною – тоненька, на голову вища за свого батька, світловолоса, з носиком-кнопкою. За мірками гномів – рідкісна потвора. Тим паче, художник напевно підлестив дівчині, наближаючи її до канонів краси підземного народу. Арголін, безсумнівно, був задоволений.

Історія про те, як у волоссі Лана з’явилося кілька дрібних косичок із кольоровими стрічками і як біловолосий не-людь від них позбавлявся, трохи підняла мені настрій. А після розповіді про ночівлю в кімнаті Гента і відвідувачку, що злякалася звичайного садового слимака, я готова була співати і танцювати.

Нарешті Арголін помчав демонструвати ельфам яскравий приклад людської дружелюбності, однак довго насолоджуватися самотністю мені не довелося.

Заглянула Віарела. Похвалила принца, що схвально оцінив її кулінарні здібності. Поскаржилася на чоловіка, який назвав її суп помиями. Знову похвалила Його Високість, що підсунув Магірелу помиї, аби той відчув різницю. Зобразила сценку «Правитель Старилісу, його волосся і капосний хлопчик».

У відчинене вікно постукав Дімік. Передав ельфійці якийсь згорток, розповів свіжу плітку: «О, мій герою, нарешті ми одні… А-а-а, що це в тебе таке маленьке, слизьке і ворушиться?!» – «Я не герой, я ще поки принц… А-а-а, забери від мене цього слимака!», і попросив поквапитися.

Я запитала, до чого поспіх, адже в Пустку ми вирушаємо завтра, а про місцеві важливі свята ніхто не попереджав. Віарела якось дивно на мене подивилася і сказала, що важливість сьогоднішнього заходу для кожного своя, але поквапитися не завадить.

У пакунку знайшлася довга квітчаста сукня з пишною спідницею і мереживними рукавами. До неї додавалася невелика діадема вартістю приблизно як увесь наш Веселий квартал і босоніжки з тої ж цінової категорії. Нічогенько так живуть середньостатистичні ельфи!

Я уперлася. Заявила, що якщо на свято пускають тільки розкішно вдягнених, то нехай святкують без мене. Ельфійка невпевнено посміхнулася, немов не в змозі зрозуміти, говорю я серйозно чи це такий невдалий жарт. Потім поцікавилася, чи не хочеться мені порадувати гарним вбранням свого нареченого.

Насилу згадавши, про що йдеться, я заперечливо похитала головою. Не варто зайвий раз дражнити гартонця. Тобто радувати. Нехай і надалі вважає мене, якщо я правильно зрозуміла його мотиви, зручною відмовкою від палких ельфійських красунь.

Не хоче людина користатися нагодою – не треба. Шкода, Нява тут немає, він свого не проминув би! А заявляти сьогодні, мовляв, якщо ти, Генте, не помітив, то я теж дівчина, причому вродлива, означало б перекреслити можливість потрапити в Пустку. Ну ні, розкішним вбранням я хизуватимуся вдома! Коли повернусь… З братом, звісно! Якщо повернуся…

Сукню довелося вдягти. Віарела розплакалась, не розуміючи (або не беручи до уваги) моїх відмовок, пообіцяла принести кращу, красивішу, дорожчу… Зрештою ми зійшлися на тому, що я дуже рада, просто вередую.

Цвірінькали пташки, літали метелики, дзижчали бджоли. Щось мені вся ця ідилія починала не подобатися…

Не-люди у святковому одязі неквапливо крокували до головного майдану – того, де Лан зустрічався з гномами. Підземний народ уже був тут, сяяв натягнутими посмішками. Арголін з азартом спілкувався із довгобородими, завзято жестикулюючи. Правитель Старилісу залицявся до двох дівчат під несхвальним поглядом їхньої матінки, що явно воліла б опинитися на місці дочок. Гент тупцював збоку, постійно оглядаючись. От чого я не могла зрозуміти, то це поведінки гартонця. Втім, якщо він очікував позапланового набігу тої, яка що не слово, то «мій герою»…

Посеред майдану лежав великий вінок у обрамленні живих квітів. До нього вела доріжка з пелюсток і листя. Щось мені це все нагадувало. Щось зі шкільного курсу про раси. Але що?

Коли ми з Віарелою підійшли, ельфи радісно засвистіли, в повітря полетіли букети. Мої коліна почали підгинатися. Це… це… обіцяне вчора весілля?!

Арголін схопив мене за руку, потягнув до вінка.

– Ходімо, буде весело!

З іншого боку підходили Лан і гартонець.

Слава богам, у багатоголосому шумі вони навряд чи почули мій радісний крик. Ні, не весілля! Нас очікував якийсь обряд благословення перед зустріччю із бездушними. Але яке ж це полегшення!

Якось так вийшло, що в центрі вінка опинилися ми з Гентом. Принц міцно стискав мою руку і, схоже, не на жарт хвилювався. Він раз у раз поривався щось сказати, проте я не могла вловити суті його захоплених слів.