7.2

Моя фантазія надто убога. Почувши «лігво», я уявив глибоку нору серед бурелому. Тільки перевертні мали власні погляди на це. Трохи пізніше я дізнався, що Лігво – місце збору роду. А тоді просто стояв і дивився на широку галявину, де величезні, обтесані до прямокутної форми колоди замінювали столи, а менші колоди – лавки.

Такої кількості вискалених іклів я ніколи не бачив. Вовки привітно усміхалися, кхм…

Карран, що сидів на якійсь подобі трону в центрі галявини, запрошуюче махнув рукою. Я зітхнув, відшукав очима вузький похід і попрямував до нього.

Від запаху смаженої дичини, що вкривала столи, рот наповнився слиною. Захотілося схопити найбільший шматок м’яса і рвати його зубами… Я хитнув головою. Що ще за дикість? Навіть у Пустці їли за допомогою столових приборів… в людській подобі, еге ж.

Крок. Ще один. Запах дурманив, але вже не змушував вчиняти необдумано. Шлунок буркав, ображений неувагою, а ноги спритно обходили гострі виступи тутешніх «меблів».

Ось і вожак роду. Дивиться з-під лоба, однак усміхається. Гадаю, затіяв якусь гру, де у мене не остання роль. Важко повірити в те, що він не чув одкровень кинджала і не зрозумів: його сина не повернути.

Зненацька щось трапилося. Можливо, я відчув це завдяки загостреному чуттю перевертня. Чи тому, що залишався людиною в душі. Не знаю. Все ніби завмерло. Сусіди перемовлялися, «тато» розштовхував двох здорованів (моїх «братів»?), щоб розширити місце для мене, запах їжі вимагав забути пристойності, але щось змінилося. Ніби тінь набігла яскравим сонячним днем, коли на небі ні хмаринки. Немов порив вітру з льодових островів поворушив волосся. Напевно, якби я був вовком, шерсть на загривку піднялася б.

Вони підходили як господарі. Чотири чорні фігури з гострими вухами. Я пам’ятав їх дуже добре. Вони були останнім, що я взагалі пам’ятав, поки був Навагремом із Влаї.

Сіли навпроти, навіть не запитавши дозволу вожака. Один з убивць простягнув руку, щоб розтріпати мені волосся… Зойк, прокльони, краплі крові віялом осіли на їжі, яку споро забрали дівчата в нашийниках. Я гидливо виплюнув відкушений палець, дивуючись силі щелеп перевертня і своїй спритності. Хотів же тільки клацнути зубами, а вийшло в сотню разів краще!

Карран дав мені легкого потиличника, пообіцяв познайомити з ременем зі шкіри шипоспина[10] і наказав вибачитися перед Вареєм, завдяки якому я опинився сьогодні тут. Його голос був сповнений фальші, тому я вибачився. Сказав: «Вибачте, не хотів відкушувати вам палець…» і подумки продовжив: «…хотів відгризти голову, але не дотягнувся».

Ельф крізь зуби запевнив, що нічого страшного, ця частина тіла за тиждень відновитися, і він радий, що вожак роду Старшого Вовка знову має таке спритне вовченя, і так далі, і таке інше… Воістину, йому варто було стати оратором, а не вбивцею.

Далі слово взяв Карран, розсипаючись у подяках. Довговухі задоволено усміхалися… Цікаво, невже тільки мені у фразі: «За те, що ви зробили з моїм сином, я заплачу сповна!» почувся інший сенс?

Мені сподобався звичай перевертнів влаштовувати гулянки зранку. Вони потім плавно переходять у вечірні гуляння! Вино Вовки хлебтали глечиками, не хмеліючи. Ельфійки-рабині немов літали між столами, змінюючи страви і підливаючи питво. Діточок (і мене, як не прикро) пригощали цукерками і варенням, дорослі їли м’ясо, приготоване різними способами.

А коли юрба почала розповзатися по домівках, Карран ненав’язливо відвів мене вбік і запитав:

– Упізнав?

Я ствердно кивнув.

Він хмикнув.

– Той палець мені як бальзам на душу був. Ех, краще б він головою до тебе нахилився! Розкажи, як усе сталося?

І я розповів. Про сестру, про принца, про гартонця, що поклав двох. Перевертень слухав, не перебиваючи. Оцінити його ставлення було важко.

Нарешті моя історія закінчилася. Я замовк. Карран теж не говорив ні слова. Потім раптом обійняв мене (каюсь, першої миті здалося, він хоче впитися мені в горло), ляснув по плечу.

– Ти не винен… Це я повірив у те, у що хотів вірити, малюче. Я не маю права утримувати тебе, але в нашому світі ти не виживеш сам. Не виживеш, навіть маючи тіло перевертня. Пропоную угоду. – Він подивився мені прямо в очі. – Я відчуваю, ти хочеш поквитатися з Вареєм і його прихвостнями. А я хочу не тільки цього! Необхідно дізнатися, чому хтось намагається розпалити війну між нами і Старилісом. Мені здається, Лан не відмовив би в допомозі… Минуле не можна повернути, але можна зробити так, щоб ситуація не повторилася в майбутньому. Завтра ельфи йдуть у Мелос, вільне місто узбережжя. Ти втечеш із ними під приводом того, що хочеш стати таким же героєм, як твій рятівник. Вони поспішають, тому не повернуть назад. Я сьогодні багато говоритиму про те, як ти захоплюєшся Вареєм і як я побоююся, що побіжиш слідом, тому не бійся, не вб’ють. Уважно слухатимеш усі розмови. В Мелосі тебе поселять на заїжджому дворі і відправлять нам послання, де шукати пропажу. Нікуди не ходи, дочекайся мене. Я вирушаю в дорогу післязавтра, після страти Маргета. Це той, хто винен у смерті моїх дітей. Нам вдалось надіти на нього заговорене залізо, що не дає змоги чаклувати. І останнє…

– Карране! – перервав його крик, що долинув від Лігва.

Перевертень зірвався з місця. Я поспішив за ним, роздумуючи, які викрутаси іноді виробляє доля.