ГЛАВА 7.1. Діти бувають різні!

/Навагрем/

Ой, Міко, що ж відбувається?! Та навіщо тебе питати, все одно не відповіси… Ти якийсь зразок, га? Одноразовий чи багаторазовий?

Коли я прокинувся, піднімалося сонце, тому валятись у ліжку зовсім не хотілося. За вікном цвірінькали горобці, здалеку долинало нявкання, хтось фальшиво насвистував веселу мелодію.

Звичайний ранок звичайного селища…

Я вирішив не порушувати ідилію криками про гірку і нещасну долю.

Хм… Насамперед – поголитися, а то буду як цей… що ніби як батько. Точніше, після одкровень кинджала вже не батько. Каррін начебто. Чи Карран? Пізніше перепитаю. Якщо, звичайно, це «пізніше» буде. Але досі ж я живий?

Дзеркало знайшлося на підвіконні. Масивна срібна рамка, вставки з рубінів – сказати б тому, хто пустив поголосок, нібито не-люди бояться срібла, кілька добрих слів! Біля дзеркала – бритва. Я зло посміхнувся. Ха, перевертні не бояться давати мені лезо!

Даремно посміхався.

Перевернуте дзеркало показало скуйовджене чорне волосся, густі прямі брови, глибоко посаджені злючі червоні очі, довгі, як у дівчини, вії, поламаний ніс, загострені білосніжні зуби і дві пари коротких іклів. Те саме чудовисько, яке вночі відобразилось у темному склі дверного вікна. Тіло залишалося схожим на колишнє. Щоправда, родимки зникли, а завидна мускулатура з’явилася.

Придушити крик мені вдалося. Чомусь згадався вчорашній день. І чому я витріщався на ельфійок? Треба було на себе подивитися… Зате зрозуміло, чому всі вони намагалися виконати свої обов’язки і опинитися подалі від такого страховидла. Це мені тепер усе життя бути лякайлом?!

Бритва легко позбавила мене жорсткої щетини. Вмиваючись холодною водою з глечика, що стояв неподалік, я остаточно прокинувся. І чітко пригадав, чого так злякався уночі. До речі, якщо чудовисько мені не наснилося, то і красуня має бути справжньою?

Вона ж не боялася!

Якщо придивитися, не так жахливо я й виглядаю… Якщо добре придивитися.

Угу, у Влаї мене перший-ліпший стражник миттю  кине за ґрати просто за зовнішній вигляд! Хоча такими зубами його можна відлякати… й очима блиснути… а симпатичній міщанці усміхнутися, примружившись і не розтуляючи вуст. На ринку зручно торгуватися – нахмурити брови, щоб вони зійшлися на переніссі, трохи підняти куточок верхньої губи… Ніс знову-таки корисний – його поєднання з теперішніми м’язами охолодить запал будь-кого, хто зазіхне в темному провулку на мій гаманець.

Ех, чи побачу я коли-небудь ті небезпечні провулки?..

Але навіщо думати про сумне? Я живий, не каліка, маю біцепси гартонця в сьомому поколінні, обличчя… ні, обличчя мені не подобалось, однак якщо з ним трохи потренуватися… Наприклад, усмішка цілком мила. Ось і красуня за вікном заливчасто сміється, а не тікає в паніці.

Поєднання червоних щік із червоними очима просто жахливе.

Так, я почервонів! А що залишається робити, коли дівчина з мрії бачить самого мрійника, який показує пики дзеркалу?

– Гей, малий, не сердься! – той дзвінкий голос зі сновидіння. – Дивись, я теж так умію!

Вона витріщила очі, висунула язика і поворушила вухами.

Напевно, мені треба було засміятися, але я лиш дивився на неї, намагаючись збагнути, хто з нас ненормальний.

Красуня зітхнула.

– Гаразд, облишмо… Спати не хочеш?

Я заперечливо похитав головою.

Вона чомусь зраділа:

– Дуже добре! Твій батько просив привести тебе у Лігво відразу ж, як прокинешся. Зараз я допоможу тобі одягтись. – І зникла за стіною, щоб через мить з’явитися в дверях.

За мить можна не тільки одягнутися, але й причесатися!

– Поспішаєш на свято? Молодець! – похвалила дівчина. – Сідай, шнурки зав’яжу!

Від такої турботи я заскреготав зубами. Що ж вона поводиться як із дитям?

Пам’ять глумливо підкинула спогад: «…ще рік – і підеш до школи…» – говорив Карран. Це що таке? Я в тілі перевертня-дитини дошкільного віку? Без втручання Реха точно не обійшлося!

Похнюпивши голову, я перетерпів зав’язування шнурків, повторне причісування, годування (слава богам, не з ложечки!) кашею з варенням, здування крихт із одягу, ще одне причісування… і, нарешті, ми пішли на свято.

По дорозі я злегка розвіявся, задивляючись на місцевих жителів. Ха, в цьому племені мене мають вважати красенем! Дітей у моєму розумінні цього слова я не бачив. Зрідка траплялися здоровані, що смоктали льодяники або власні пальці, і дівчата з ляльками.

– Ти звідки? – запитав я, переконавшись, що перевертні жіночої статі й моя провідниця зовсім не схожі.

Голос залишався таким же, як уночі – хрипким і глухим.

Дівчину питання не здивувало:

– Я орка.

Нахабної брехні я не очікував.

– Орки зелені, – заперечив спокійно, не розказуючи про те, що вони ще й страшні, як…

Вона змовницьки підморгнула: