6.2

***

{Рена}

Лан виявився дуже приємним молодим чоловіком… ні, не так. Дуже приємним тисячолітнім не-людем! І вампіром, м-да. Не звичайним, а єдиним представником якоїсь особливої раси – у подробиці я не занурювалась. Щоправда, жарти в нього дивні, але, як-то кажуть, у кожного свої недоліки.

Якщо чесно, я уявляла правителя Старилісу трохи по-іншому. Гаразд, зізнаюся: ніколи б не повірила, що біловолосе непорозуміння, зустрінуте в будинку Магірела і Віарели, і є легенда.

Він не схожий на героя! Може, тому що герої – вони такі… піднесені, шляхетні, з радістю кидаються на допомогу будь-кому, хто потрапив у біду: від принцеси до жебрачки включно з її ручною козою. А ми з Гентом три години поспіль намагалися спонукати Лана на пошуки тіла Арголіна. І не йому особисто пропонували лізти в колодязь! Просили організувати групу ельфів, бо ж гартонець поки до ліжка прикутий, а мене ніхто з довговухих не послухає. І що? Лан без кінця теревенив, що в гномівський водогін нікого не пустить, якщо гноми захочуть – самі повернуть усе.

І правитель із біловолосого ніякий! Його ж смикають як слугу. Та якби наш імператор Малдраб Четвертий дозволяв кожній селянці хватати себе за рукав і вивалювати купу дрібних проблем, він позбувся б трону за лічені дні.

Варто зауважити, що до пошуків мого брата Лан поставився прихильно, навіть пообіцяв особисто супроводжувати нас із Гентом в Пустку, проте не зараз, а коли гартонець видужає.

Виїжджаємо післязавтра на світанку…

До речі, я, виявляється, майже не померла!

– Любонько, у мене є одне-єдине питання, – заявив правитель не-людей, переступивши поріг кімнати в Щасливому Будинку, де перебував Гент. – Про що ти думала, коли укладалася спати біля заростей сонної трави?!

– Сон-трави? – невпевнено перепитала я.

– Не сон-трави, а сонної трави! Тієї, настоєм якої від тебе тхне за кілька чешів! Може, я відстав від життя, але тобі ж ніби як нема чого спішити на зустріч із Рехом?

Ми з гартонцем дивилися на нього, нічого не розуміючи.

– Де вона спала? – запитав Гент.

– Що ще за настій? – поцікавилася я.

Лан хмикнув.

– Нічого особистого, воїне. Твою наречену я знайшов сплячою поблизу посівів сонної трави. Зазвичай люди після такого сну не прокидаються, а їй хоч би що, тільки ноги мої зранку чимось не догодили. – Гартонець почервонів, я опустила очі. – А настій, – біловолосий потягнув носом, – у нас застосовується для знеболення і діє лише на не-людей. Так як треба діє, я маю на увазі, а не всі ці конвульсії, хрипи, агонію…

Мені стало погано. Подумати тільки, безліч справ попереду, а я могла розпрощатися з життям через те, що не знаю Ліс!

– Рена – відьма, – буденно повідомив Гент, – їй не страшно.

Я ледь стрималася, щоб не дати йому розгорнуту характеристику. По-перше, відьом у Дивному Лісі не люблять! По-друге, я ще не відьма… чи вже?! По-третє – звідки він знає?! Ми з Нявом про своє походження не розповідали. Невже гартонець настільки близький до веллійського двору, що чув подробиці, не призначені для широкої публіки?

Крім того… Я їла тільки в будинку Віарели. Сумніваюся, що вона частувала мене отрутою. Отже, настій сонної трави був у склянці Гента. Він теж відьма? Чи ельфом став?!

Питання злетіло з язика, перш ніж я встигла його обміркувати.

– Ні, ельфізм не передається, – запевнив Лан. – Та для лікування твого нареченого використали досить-таки особливі засоби, тому найближчим часом у нього проявляться деякі… кхм… якості не-людей.

Гент тихо хмикнув. Судячи з виразу його обличчя, ці «якості» проявилися зовсім не так, як очікувалося. Чи йому не сподобався мій погляд? Але я ж придивлялась зовсім непомітно… Чомусь уява яскраво малювала загострені вуха, вовчу шерсть, ікла, луску, причому все разом на одному людському екземплярі.

– О, великий воїне, ти вже прокинувся? – продзвенів приємний жіночий голос, і поріг величаво переступила золотоволоса ельфійка у напрочуд відвертому вбранні. – Я для тебе пиріжки спекла. – Вона помахала крихітним кошиком.

Її погляд промайнув по кімнаті, мимохідь ковзнув по Лану і зупинився на мені.

– Хто це? – трагічним шепотом запитала красуня.

Гартонець скривився, немов тільки що спробував оцет на смак. Крізь зуби вимовив:

– Моя наречена.

Мене це зачепило. В наречені я не напрошувалася! Сам навіщось вигадав цю історію, ну то й поводься гідно!

Ельфійка оглянула мене так пильно, що я відчула себе статуєю богині Кохання у Влаї.

– Бідолашний… А коли ваше весілля?

Гент перевів погляд на мене (я ледве стримала сміх), на Лана (той байдуже милувався гостею) й оголосив:

– Завтра.

Брови красуні поповзли вгору, щелепа – вниз. Не-людь насупився, щось підраховуючи, потім його обличчя прояснилось. А я й здивуватися забула.

Ельфійка розплакалась, вибігла геть. Лан підняв загублений кошик, надкусив одразу два пиріжки і запропонував: