ГЛАВА 2.1. Подаруночок… для трьох

/Навагрем/

Привіт, Міко!

Не думав, що так скоро зустрінуся з тобою… Угум, зараз мені нема з ким поговорити. Уявляєш? Мені! Нема з ким! Точніше, спілкуватися на абстрактні теми я можу навіть із нашим кучером, справжнісіньким гартонцем. Або з сестричкою. Або з… Ні, з ним – нізащо!

Тільки я не хочу точити баляси… Чесно, Міко, вперше в житті у мене немає настрою тріпати язиком ні про що. Мені б поскаржитися… Боги, невже це говорю я?! Той самий я, який колись п’ять діб просидів у казематі на хлібі й воді, тому що бабуся вирішила навчити мене розуму і застосувала одну зі своїх ілюзій? Повір, фантом був як справжній, я після цього тижнів зо два ходив як шовковий…

Але в’язниця – ніщо в порівнянні з цим! Клянуся, на місці Його Величності я б відправив дитя кудись подалі ще років десять тому. У старого Малдраба залізні нерви і дуже вірні піддані. Якби я жив у палаці, вже сотню переворотів влаштував би, щоб позбутися люб’язного наслідного принца.

Він жахливий! Ні, зовнішність у хлопця нормальна, але характер…

Я схиляюся перед магією. Якби придворний маг не відправив нас до кордону з Клусом, не уявляю, як би ми витримали цей шлях.

Їдемо другий день. Всі нечисленні (і якісь дивні) зустрічні люди вже в курсі, хто завітав до їхньої країни. Добре, що до Університету Радіса зовсім близько, а то, боюсь, аборигени почали б масово тікати від нашого стихійного лиха.

За час, проведений у його товаристві, я відкрив у собі кілька нових рис характеру, про які досі й не підозрював. Жорстокість і безхребетність – як тобі поєднання, Міко?

Жорстокість – бо бачу в своїх руках батіг нашого візника (він його чомусь не використовує, хіба що ґедзів проганяє з кінських вух). Ех, пройтися б по ніжній спині Його Високості, та так, щоб хлопчисько раз і назавжди усвідомив: булка з камінцями всередині – не смішно!

А безхребетність – я разів зо п’ять поривався дременути геть, тобто повернутися додому, але – терплю… І я зовсім не співчуваю надто відповідальній сестрі, готовій витримати все, лише б не провалити «справу»!

До речі, вона не плакала з п’яти років… Навіть коли зламала руку, ногу і ніс, упавши зі слизьких сходів. Так, сходи тоді натер маслом я, і зараз мені дуже соромно, але що взяти з восьмилітнього хлопчака? Після того випадку від жорстоких витівок мене нудить. А як назвати підлітка, в якого зачатки совісті ще й не прокинулися?

Я вже не кличу сестру Ревою. І не жартую. Дивно, за ці дні ми здружились як ніколи раніше.

Рена просила не чіпати Його безглузду Високість хоч до місця призначення. Я і не чіпаю. Трохи втішає те, що сьогодні вранці Арголін відчув деякі незручності. Він спробував підлити в овес для коней пляшку якогось смердючого пійла, а Гент, наш гартонський кучер, це помітив і вилив частину вмісту хлопчикові в рот, частину – на розшитий золотими нитками одяг. І нічого, стерпів імператорський спадкоємець, тільки з кущів не вилазив десь пів години.

Спробував би не стерпіти! У гартонців своя магія, Сила Вогню називається. Вона вимагає болю і страху, але може протистояти тому, що вважають справжньою магією. А ще Гент на голову вищий за мене і на дві – за принца, має широкі плечі і величезні кулаки, небагатослівний і не терпить, коли ображають тварин. Зовні він істинний гартонець: незворушне вродливе обличчя, світле волосся (щоправда, коротко стрижене – напевно наслідує гартонському королю), рельєфні м’язи. Якби не малолітня катастрофа, Рена звернула б на нього увагу.

Втім, навряд чи. Гент для неї занадто старий, йому десь аж за тридцять.

А Його Високості варто було б народитися в сім’ї катів. Ні, я не злословлю! Але для того, щоб довести до сліз мою сестру, потрібен справжній талант.

Починаю підозрювати, у чому насправді полягає «справа державного значення». Схоже, нам судилося взяти участь у операції «Повернення блудного мага». Адже відомо: кожен, хто має хоч краплю магічної сили, може сподіватися на привітну зустріч у Клусі, тому майже всі веллійські маги перебралися на північ. Ха, через тиждень спілкування з нашою Високістю вони дружно кинуться назад – на землі, де зараз немає цього кошмару!

***

/Рена/

Здрастуй, Кулько!

Це знову я, Рена.

Ні, Рева…

Хочу додому… Ти не повіриш, але вже на другий день перебування поза домівкою мені хочеться назад. Краще б я довіку сиділа у Веселому кварталі. Повір, Кулько, там було так добре!

Я ненавиджу дітей. Ненавиджу! Всіх без винятку, особливо дорослих. Ніколи не погоджуся завести власну дитину. Навіщо? Народжуй її, дбай, годуй, одягай і взувай, виховуй, захищай, втішай – і з жахом чекай, що буде в результаті! Нізащо не повірю, ніби в імператорському палаці бракувало няньок і вихователів. І?..

Вчора я плакала…

Втім, почну спочатку, Кулько.

Вчора на світанку нас із братом урочисто перепровадили в імператорський палац. Примітна архітектура, маю визнати! Його будували чотири покоління веллійських правителів, тому віяння різних епох дуже помітні. Однак не знайомі з історією бачать лише нагромадження різнокольорових веж, балкончиків і підвісних мостиків, що більше пасували б Веселому кварталу.