ПРОЛОГ 1

/Двадцять один рік тому/

– Загляньте до нас, пане! – Закликайло схопив Грема за рукав і потягнув до розкішного особняка, з-за огорожі якого доносилися музика і сміх. – Сюди!

Хлопець гидливо скинув бліду руку нав’язливого ділка і, невесело посміхнувшись, прискорив крок.

Цей непоказний чоловічок явно вважав його перспективним клієнтом. Хороший одяг (з хазяйського плеча, та хто ж знає?) і відкрите обличчя робили Грема бажаним гостем на вулиці, де перед кожними дверима висіли різнокольорові ліхтарі.

Він уже кілька разів поривався навмання увійти в один із будинків, але з дитинства прищеплена звичка чітко виконувати накази заважала віддатися на волю долі. Молодий пан ясно сказав: «…із найпристойнішого закладу…», а заслужити його невдоволення не хотілось. Як-не-як, Грем протримався на посаді камердинера цілих чотири місяці! Вдвічі більше, ніж попередник. І сподівався прослужити ще два, а там термін найму закінчиться, і після отримання платні хлопець міг вибрати іншу роботу. Аж два місяці… А якщо господар внадиться регулярно давати настільки делікатні доручення?..

Сонце тільки початок хилитися до заходу, але життя у Веселому кварталі кипіло. Грем у душі здригнувся, уявивши, що тут діється з настанням темряви. Недарма він вирішив не чекати вечора – так хоч злодії нишком не підкрадуться, ножем не штрикнуть. При світлі дня хлопець був готовий відбити будь-який напад.

Він ішов, насторожено озираючись, – і побачив ціль.

Невеликий будиночок настільки відрізнявся від інших, що Грем мимоволі зупинився. Першою в очі впадала величезна, на весь фасад, вивіска. Грамотних слуг недолюблювали і боялися, тому ні читанню, ні письму Грем в дитинстві не навчався через заборону батька, а коли пішов на власний кошт… Ех, у нечисленні вільні хвилини він знаходив заняття більш цікаве. І безоплатне! Втім, що може бути на вивісці над жовтим ліхтарем? Жовтим?.. Дивно, ліхтар чомусь звичайнісінький!

Задивившись, Грем не помітив, як підійшов ближче.

«Ось воно!» – м’яко бухало в голові.

Це напевно той пристойний заклад, куди послав господар! Залишалось набратися сміливості й увійти.

Уже смикнувши за шнурок дзвінка, хлопець завагався. Що він скаже? Мовляв, так і так, шановні господарі, ви не ображайся, але моєму панові спішно…

Двері відчинилися.

– Сталося щось, синку? – співчутливо запитала старенька, що з’явилася на порозі. – Ти заходь, не бійся. Мене Мигою звуть. Зараз дочка моя звільниться, Нава, поговорить із тобою. Сідай, чайку попий. Чай у нас особливий, ковтнеш – усі тривоги забудеш.

Грем кліпнути не встиг – перед ним парувала велика чашка з ароматним напоєм, а усміхнена бабуся підсовувала пиріжки явно домашнього приготування. І сам він сидів у невеличкій кімнаті, хоча з ґанку кроку не ступив. Начебто… Що за дивина? Чаклунство, та й годі! Мабуть, правду кажуть: у Веселому кварталі справжні відьми живуть. Зовсім як та, що господаря зачарувала…

На столі неяскраво світила лампа зі «світляком», і саме вона додала Грему впевненості. Такі предмети побуту маги з Торгового ряду продавали кожному, хто платив сріблом. На стелі кріпилася ще одна, більша. Хіба буде таємна чаклунка користуватися дешевими виробами? Приймати відвідувачів за грубим дерев’яним столом? Збирати книги, надруковані на звичайному папері? Пригощати гостя домашніми пиріжками, вишивати… Неважливо! Досить себе накручувати і вірити уяві! Це такий же заклад, як і інші на цій вулиці, і байдуже, якого кольору ліхтар висить біля його дверей. Веселий квартал – він і у Великій пустелі Веселий.

Ледь чутно рипнула мостина, змусивши Грема різко обернутися. Ретельно підготовлена ​​вступна промова миттю вилетіла з голови!

Дівчина, що підійшла до нього, була прекрасна, як принцеса Мрія з позавчорашньої вистави, куди він супроводжував господаря і його нинішню пасію. Звісно, слузі доводилося бігати туди-сюди, але він встигав дивитися на сцену, де головного героя манила до себе примарна мрія, недосяжна і жорстока. Манила-манила, а потім легким рухом скинула з бутафорської гори, щоб звільнити місце для наступного дурня.

Грем струснув головою, відганяючи оману. Ніяка це не принцеса – просто гарненька дівчина з Веселого кварталу. Для дочки старої вона занадто молода, напевне внучка. Або правнучка. Нава, здається.

Легко стукаючи каблуками по натертій до блиску дубовій підлозі, дівчина підійшла до столу. Сіла на краєчок, відкинула за спину темне кучеряве волосся, розправила ледь помітну складку на світлій сукні і поцікавилася:

– Що привело вас до нас, юначе? Чуєте?.. Куди це ви дивитеся?

Захоплений зненацька, Грем почервонів. Дивиться – і що? На таку красу гріх не задивитися!

Насилу згадавши, що він тут у справі, хлопець перейшов до суті.

– Мені потрібна дівчина.

На обличчях співрозмовниць проступило здивування, і він зрозумів, що з уточненнями перестарався.

– Ні, не мені особисто… Моєму хазяїнові! Він платить золотом, тільки… Це назавжди.

Старенька захихотіла, а її дочка співчутливо усміхнулася.

– Для його коханки, – безпорадно додав Грем.