Жовті троянди під мелодію вальсу

"Ірино Сергіївно, ми пишаємося Вами. Ви- просто молодець! Так провести наукову конференцію, зацікавити людей, привернути увагу до проблеми могли тільки Ви!"- обійнявши Іру за плечі, говорив задоволений ректор університету Степан Веніамінович до завідуючої кафедри, кандидата історичних наук, Ірини Коваленко.

"Колего, ми хочемо запросити Вас на міжнародний форум, за такими, як Ви - майбутнє", "Ірино Сергіївно, Ви - неперевершена, ми записували кожне Ваше слово!"- лунало з різних боків.

"Алло, мамо, все чудово, як завжди, ввечері розповім, передавай вітання татові,"- традиційно прозвітувала Іра мамі.

Її батьки - заслужені педагоги України, все життя працюють на благо рідної освіти, досягають, не сплять ночами, щоб отримати чергове звання чи відзнаку. Іра змалечку знала, що буде науковцем, її оточували лише "правильні" люди, розумні книжки, вона слухала класичну музику, на канікули їздила до столиці в оперу чи балет. Батьки ніколи не дозволяли ходити на вулицю, щоб не потрапила під поганий вплив. У неї не було друзів, лише кілька шкільних приятельок, яким вона допомагала з уроками. В школі Іру називали занудою або "прахвесоршой". Коли однокласниці бігали на перші побачення, Ірка писала наукові роботи чи готувалася до чергової олімпіади. Хлопці не наважувалися підходити до цієї красивої, але занадто розумної дівчини.

Ірині дуже хотілося навчитися танцювати вальс, та вона не сміла навіть думати про заняття танцями, бо "тітки Наді син саме там спробував наркотики і зійшов із праведного шляху."

Іринка, як називала її бабуся, була слухняною, ввічливою, виправдовувала сподівання батьків, реалізовувала їхні мрії, бо своїх у неї не було. "Невже така щаслива дитина у таких хороших батьків могла ще про щось мріяти?"

Наступного дня після отримання золотої медалі ( "випускний вечір, то для гуляк та малолітніх алкоголіків, тому відмінниці там не місце") батьки разом з Ірою поїхали до столиці завозити документи у престижний ВУЗ.

Студентське життя мало чим відрізнялося від шкільного, з однією лише відмінністю, що жила дівчина не вдома, а в одинокої маминої родички, яка чітко виконувала настанови батьків і слідкувала,щоб Іра добре їла, не спізнювалась на пари і не водилася із підозрілими особами. Сама ж студентка щовечора о восьмій мала звітуватися матері по телефону і детально розповідати про кожен день. Міжміські розмови вправно оплачувала родина Коваленків.

Ірина закінчила інститут, який на той час уже став університетом, її запросили залишитись на кафедрі, писати дисертацію. Батьки були щасливими, їх сподівання виправдалися, адже недарма вони стільки сил вклали у доньку.

Життя було не те, щоб нудним, а таким собі сірим. Аж поки Ірина Сергіївна не подумала, що закохалася у свого колегу, молодого, перспективного викладача кафедри філософії. Їх стосунки не були романтичними, навіть нічим не схожими на фільми про кохання. Коля вважав, що квіти - зайві розтрати, для походів у кіно вони вже старі, кафе та ресторани їм не по кишені, дискотека - то для малоліток, подорожі- колись, як закінчать свої величні праці, захистяться.

Іра познайомила родину із Миколою Івановичем, що приїхав до них у старенькому костюмі, зачовганих туфлях кількарічної давності, своє немите волосся стягнув чорною резинкою. Він видався батькам не надто гарним, але кандидатську захищає, на хорошому рахунку в університеті. Звісно, що батьки наполягли на одруженні, бо цивільний шлюб - то сором для їхньої родини. "Жодних суконь, святкувань, фотосесій, треба економити!"- відразу ж попередив Микола. Ірина, як завжди, не заперечувала, навіть не посміла нагадати про свої улюблені жовті троянди, головне, як говорила мати, скоро вона стане заміжньою. Батьки зібрали всі відкладені гроші і придбали молодій парі невеличку квартирку в передмісті столиці.

У Ірини почалося нове життя. Нудне і до крику сумне. Обоє були зайняті на роботі, вдома дочитували, дописували, додруковували. Іноді у них навіть був секс такий же нудний, як і все подружнє буття. Вряди-годи вони їздили відвідати батьків, зображуючи ідеальну пару, кілька разів ходили в гості до Колиних друзів.

Іра все частіше задумувалась, а чи кохала вона свого чоловіка... Почала ловити себе на думці, що дуже стискається щось всередині, коли помічала щасливу маму з візочком на вулиці, перестала завидна ходити додому, щоб не бачити, як весело граються на майданчику малюки. Точно знала, що у них з чоловіком дітей не буде. Мало того, що він не хоче "слухати писк і підтирати зади і, до речі, це досить дорого зараз для них" та ще і роботу покинути не могла, та і які з них батьки...

Щоб хоч якось відволікатися, Ірина почала все частіше їздити у відрядження. Кафедрі було зручно, не треба було нікого шукати...

Повертаючись із чергової поздки, Іра навіть не згадала, що треба подзвонити Колі, з яким кілька днів жодним словом не перекинулася. Повернула ключ в замку, відчинила двері, почула музику, яка ніколи не звучала в їхній квартирі, кинула погляд на гламурні жіночі туфлі, здається, саме про них співається у популярній пісні. На столі в кухні біля напівпорожньої пляшки червоного вина з красивою етикеткою та написом грузинською мовою стояли бокали (навіть не знала, що такий посуд є у них дома), у повітрі літав запах дорогих жіночих парфумів, на які, начебто, у її Колі була алергія.

Без жодних почуттів Іра слухала виправдання Миколи про те, як він скучав, як йому не вистачало жіночого тепла і уваги. І думала, як її дратують його шкарпетки, облізлий "хвостик" на потилиці і ця руда борідка. Дивилась на злякану брюнетку, зовсім юну, але досить красиву, яка похапцем збирала щось схоже на білизну та одяг і намагалася якомога швидше зникнути із квартири. Виходячи з дверей, особа шепнула: "Вибачте." Ірина мало не розсміялася: точно, студентка, і що вона тут робить із цим нечесаним кандидатом?