Жовті очі

Жовті очі

З дитинства, я вірив в краще майбутнє. Не знаю чому, але я завжди відчував, що Бог послав мене на цей світ не просто так. Є якийсь задум, місія. Я був народжений для більшого, величнішого. Вважав, що в моєму житті не буде проблем, все буде даватися мені легко і без особливих зусиль, постійна батьківська підтримка, суцільне щастя. Не думайте, що я був відмінником в школі, на роботі, по життю. У мене були свої злети та падіння. В школі, я ледве тягнув на трійку з плюсом. Проте я мав гарну поведінку. Та й смазливим вийшов. Що гріха таїть? Батьки гарно постарались. Напевно саме тому, мені все сходило з рук.

І ось, я вже цілковито сформований тридцяти двох річний чоловік з своєрідним характером, встановленими ідеями, рамками. Відмінний викладач (за словами студентів) історії в університеті.

Та настав той самий момент ХЕ, коли я стою на роздоріжжі долі. Думаю, кожен з нас по-кілька хвилин вдень вдивлявся в глибоку бездну життя. І я зараз не кажу про життя в глобальному сенсі цього слова. Я кажу про те життя, яке нанесене на вашу долоню самою пані Долею. І якщо ви ще досі не зрозуміли про що я, то скажу напряму: я торочу про "лінію життя".

Пам’ятаю, як я вперше звернув на неї увагу: звичайна лінія, нічим непримітна. Лінія та й лінія. Наче вона вплине на те, що я заб’ю гол тим вискочкам з сусіднього подвір’я. Лиш тепер розумію – вплине. Я ріс, і на моїй руці почало з’являтись все більше і більше ліній. Тепер лінія долі, як її ще називають, розділена на два потоки утворюючи таку собі дельту. Дельту долі. Пафосно звучить, еге ж? Якби все було так просто. Схоже, що в моєму житті настав саме той момент, коли я стою на роздоріжжі цієї самої «дельти». Відразу згадую уривок з книги: «Налево пойдешь – коня потеряешь, направо пойдешь – жизнь потеряешь, прямо пойдешь – счастье найдешь».

Все почалося досить давно. Цікаво те, що я це зрозумів лиш зараз. Та й то, не відразу. До мене довго доходило, що то я. Чоловік, що лежить на асфальті, голий і тліючий.

4 квітня, 2013 рік.

11.20.

Район Борщагівка, Київ.

Маршрутка.

"На тілі візуально не виявлено слідів насильства, тому цю справу ми розглядаємо, як самогубство, – зазначила представник…"

Яка смерть вважається безболісною? Бритва? Ніж? Ні, я навіть від звичайної царапини пластирів зо три наклеюю. Скоріш помру від болю ніж від втрати крові. Ванна + фен = теж не те, мантиляти ще дня три буде. На зброю треба ліцензію. Дах? Завжди хотів навчитися літати. Від таблеток виверне. Даааа, не густо. Точно! Газ! Заснути вічним сном. Романтика.

"Хлопця знайшли повішеним... На думку місцевих, у нього були проблеми в…"

Таке відчуття, наче я це вже чув. Це наче "дежавю" називають.

О, так. Не думайте, що я божевільний. В той момент, я слухав новини, які долітали до вух пасажирів від чорненької коробочки, яке прийнято називати радіо. Особиста любов нашого водія. Та деякі слухали те ж саме, але в більш зручнішому варіанті. Я про телефон зараз кажу. В вік технологій, перегляд новин – досить проста річ. Кафе, трамвай, туалет. Всі сидять з телефонами і просто втикають. Так легше, легше справитися з думками, самотністю. А ще років тридцять років тому, інтернет заміняла така собі чудодійна водичка – горілочка називається. Cаме вона й рятувала від пагубних думок. А помирали від цирозу печінки або від того, що під машину попав по п’яні. Та зараз, ми бігаємо за модою, яку диктують нам інші. Хто ці інші, ніхто навіть не замислюється. Так легше. Так простіше. Я повертався з роботи. День був довгий, занадто довгий. Сьогодні, наша кафедра гарно постаралась аби винести нам мозок. Добре, що я руку вчасно підставив, щоб вітром не розсіяло. А то без гарно працюючого мозку жити тяжко, а особливо в наш час. Хоча дивлячись на безголових підстилок багатіїв, замислюєшся про зворотно протилежне.

На душі було кепсько. Я дивився в віконце на швидкоплинучі машини і уявляв, як моє тіло пронизують списом раз за разом, раз за разом. Ось так я себе почував. Я такий слабак. Така тряпка. А все могло б бути по іншому. Дежавю.

Якби тоді (4 роки тому), я настояв на рішення бути астрофізиком ­– все було б по-іншому. Можливо навіть Нобелівську премію виграв, якщо її дають астрофізикам. Але тоді, в студентські роки, я просто грався з людьми не зі своєї пісочниці. Довго. Занадто довго. Руки були зв’язані, я був в клітці, немовби загнаний лев, а в очах згаслі іскри щастя. Напевно саме тому, я й не боюся смерті. Мені нема чого втрачати. Саме такі думки в самогубців? Чи все ж вони це роблять від безвихідної ситуації? Але ж вихід є завжди. Просто він не завжди оптимальний, не завжди зручний. Але він є.

Я просто змирився. Змирився так само, як й хворі на рак чи СНІД примиряються зі своїми хворобами. Я неначе потрапив в часову петлю: день повторювався знову й знову. Прокинувся, сніданок, робота, обід, робота, вечеря, сон, прокинувся, сніданок, робота, обід….Дежавю.

Грався не з тими людьми, будував не ті замки, не в тому місці. Треба було покинути все, просто покинути. Піти на пошуки, знайти море і бути серед таких як я, вільних, незалежних, розуміючих. Але я не міг. Не міг зрадити мрії батьків, не міг витримати косі погляди дітей з того триклятого квадратика, наповненого піском.

Я родився квадратиком, але виховали мене овалом.

"Як так ти хочеш піти в кросівках? Що скажуть люди? Одягни черевики".

"Як так ти хочеш бути астрофізиком? Ти маєш бути істориком. Ти повинен продовжити нашу з татом справу."

"Що означає ти хочеш відкрити власний бізнес. А раптом щось станеться? Ти маєш працювати в школі, разом з нами". Боже!

Скупа чоловіча сльоза скочується до моєї плішивої бороди. Оглядаю вагон і непомітно стираю її тильною стороною долоні.