Жовті очі

Відкривши очі, перше, що я помітив, — це стара лампа, яка світила тьмяним та слабким світлом; вона освітлювала навколо себе пустий столик, який трохи припав пилом. Покрутивши головою, я зрозумів, що знаходжусь у лікарняній палаті, але як я потрапив сюди, я не пам'ятаю. Що зі мною сталося та чому я опинився тут, було для мене незрозуміло. Надворі була явно ніч, але місяць світив так яскраво, що я бачив усе, що знаходилося в моїй палаті. Трохи полежавши та намагаючись пригадати, що все-таки зі мною сталося, я дійшов висновку, що без допомоги лікаря мені в цьому не розібратися. Я спробував поворушити пальцями ніг та рук — все вийшло. Добре, тоді я можу встати, у мене немає проблем з хребтом, це хороша новина. Я повільно встав, боячись розбудити когось, але в палаті був лише я та ще три пустих ліжка, акуратно заправлених та з такими самими лампами біля кожного. Єдина відмінність була в тому, що вони були вимкнені, — воно й не дивно, навіщо їх тримати увімкненими. Вся ця атмосфера почала наводити легкий страх, тому я вирішив чимскоріше зустрітися з кимось із медперсоналу.
— Сестро, хто-небудь...
Я кричав достатньо голосно, щоб мене почули з коридору. Оскільки моє ліжко було біля вікна, я зробив декілька кроків у бік нього, щоб оцінити обстановку та, можливо, зрозуміти, в якій саме лікарні я знаходжусь зараз, але побачене не дало мені ясної картини. Хоч ніч була доволі ясною, я міг побачити лише ясний місяць та зоряне небо, оскільки все, що знаходилося нижче двох поверхів, було вкрите туманом, густим, темно-болотним туманом — ні верхівок дерев, ні світла фар на парковці, нічого, лише темно-зелена завіса. Це вже починало мене лякати, тому на автопілоті я відійшов від вікна та швидким кроком направився до дверей, попутно кричачи:
— Сестро, мене чує хтось? Сестро!
Відповіді так і не було. Я швидко відкрив двері палати, визирнувши в коридор у надії зустрітися бодай з кимось, але, побачивши, що навколо пусто, я зупинився та продовжував стояти однією ногою в коридорі, а іншою ще в палаті, тримаючись за ручку дверей. Коридор був звичайним на перший погляд, але чим довше я на нього дивився, тим моторошнішим та дивнішим він видавався мені. Світла тут було дуже мало, а те, що було, постійно мерехтіло; сірого кольору стіни, підлога, викладена великими сірими плитками, деякі з них були потріскані, а з тих тріщин ріс мох та невеличка трава. Стеля була висока, набагато вища за стелю в палаті, тут вона була, здається, метри три з половиною мінімум, та вкрита густими сітями павутини.
— Що це за лікарня така, схожа на закинуту будівлю, але електрика тут же є...
Було більше запитань, ніж відповідей. Зрештою, я наважився на ще один крик про допомогу.
— АГОВ, тут є хтось? Допоможіть!Тепер, після декількох секунд тиші, я переконався: на поверсі нікого. Та тільки-но я хотів зробити крок уперед, як побачив високий та дивний силует у кінці коридору. Він був схожий на людину, але щось у ньому було не так. Страх замінила паніка, коли я зрозумів: його зріст був занадто великим, він не діставав до стелі близько пів метра, а його руки закінчувалися майже на рівні колін. Я навіть не розумів, чи бачить воно мене, але в той момент, коли я подумав про це, фігура різко рушила в мій бік. Зненацька моє тіло на секунду втратило орієнтацію, і я почав хаотично хапатися за дверну ручку. Зрештою я застрибнув у палату і захлопнув за собою двері, швидко шукаючи замок, аби закрити їх. Оскільки в коридорі світла було більше, ніж у самій палаті, мої очі ще погано бачили деталі, тому, водячи рукою по місцю, де мав би бути замок, я зрештою зрозумів: у лікарняних палатах немає внутрішнього замка. Я вхопився обома руками за ручку дверей та подумки молився, щоб це щось не намагалося відчинити їх. Я закладаюся, що воно значно сильніше за мене та легко вирве ці прості дерев'яні двері.В голові пульсували думки та кадри з того, що я побачив. Воно бігло так, наче це був якийсь дикий звір, так, наче він був напівмеханічний: різкі, ламані та хаотичні рухи. Мені було важко це просто згадувати. Раптом я почув кроки — важкі, чіткі та ніби нелюдські, наче щось цокало об поверхню коридорної плитки. Воно зупинилося прямісінько біля дверей, а в думках було одне: «Тільки не намагайся відкрити двері, будь ласка, йди далі».Моє тіло було напружене деякий час. Я тримав двері, міцно стиснувши ручку обома руками, а ноги мої стояли так, аби в будь-який момент впертися в підлогу та не дати відкрити ці двері. Мій корпус був також постійно в напрузі. В такій позиції я пробув, мабуть, хвилин п'ятнадцять. Було зовсім тихо, і паніка потроху спала. Я відчув пекучий біль у м'язах та вирішив трохи послабити хват й подумати, що робити далі. Мій відпочинок тривав секунди три, не більше. Я почув гострий, пронизливий та голосний звук позаду себе. Тіло вмить повернуло тонус та напружилося з новою силою. Я повернув голову назад і побачив три доволі чіткі подряпини внизу вікна, п'ятнадцять сантиметрів завдовжки.«Невже воно пішло на вулицю та хотіло зайти через вікно?» — подумав я. Чи означає це, що ззовні дверей зараз нікого немає? Потрібно було думати швидше, поки воно не повернулося. Це мій шанс знайти схованку, кращу за цю, — там, де він не знатиме, де шукати.
Тож, зібравшись із силами, я вже хотів відчинити двері та бігти, бігти та бігти не зупиняючись, але в останній момент помітив дверну свердловину для ключа, яка проходила наскрізь дверей. Ці двері можна було закривати ззовні. Але навіщо? Та чи дійсно це так важливо зараз? Я знав, що часу обмаль, але вирішив подивитися та переконатися, що зараз по той бік дверей нікого немає. Тож я нахилився, заплющив одне око та придивився прямо в дверну свердловину.Який же я бовдур! Я ледь не погубив сам себе. Моє тіло заціпеніло від жаху та безвиході. Велике як тенісний м'яч та жовте, майже як яєчний жовток, око... Воно дивилося прямо на мене, а я — на нього. Воно було статичне, як несправжнє, повністю знерухомлене. Я тремтів від страху все більше та більше, боячись кліпнути. Ми дивилися один на одного декілька хвилин.Раптом я відкрив очі, лежачи на ліжку. Не може бути! Це що, був сон? Я оглянувся довкола. Це була та сама палата, але зараз вона не виглядала як майданчик для фільму жахів. Світило яскраве сонце, інші пацієнти грали в шахи, а медсестри займалися своїми справами. Одна із них якраз змінювала мені крапельницю та, побачивши, як я прокинувся, посміхнулася.Медсестра: — Доброго ранку, як почуваєтеся?— Наче добре, а що сталося? Як я сюди потрапив?
Медсестра: — Не хвилюйтеся, ви потрапили у невеличку аварію. Вас збив легковий автомобіль, але нічого серйозного у вас немає, тому просто відпочивайте та відновлюйтеся. Я покличу лікаря.
— Дякую, сестро. Я видихнув із полегшенням: це був усього лише сон. Боже, як я злякався! Ненавиджу кошмари, але добре, що все позаду. Я повернув голову до вікна, щоб прийняти сонячні ванни на шкіру обличчя, та заціпенів від страху: там були ті самі подряпини, ті три великі подряпини на склі. Я перевів погляд на чоловіків, які спокійно грали в шахи, потім на телевізор, який транслював якусь музичну передачу, — все було спокійно та нормально. Що за чортівня? Я знову поглянув на вікно — ні, це ті самі подряпини.Як тільки прийшов лікар, він пояснив мені, що сталося: якийсь п'яний бовдур виїхав на пішохідну зону та збив декількох людей. Після цього я запитав у нього про подряпини. Він сказав якусь нісенітницю про ворон, які сідають на вікна та шкрябають скло своїми дзьобами, але я-то знав, у чому річ: тут коїться щось дивне, і мені явно не можна засинати, принаймні поки я знаходжусь у цій лікарні. Тож я прийняв рішення втекти ввечері, коли всі працівники підуть додому, а на нічному чергуванні залишиться всього декілька лікарів.Я знав, що мене не випишуть, навіть якщо буду сильно просити: декілька тріщин у ребрах та струс мозку дають підстави тримати мене на лікуванні ще мінімум декілька днів, а може, й тижнів. Коли мої сусіди по палаті врешті заснули, я, не збираючи речей, виглянув у коридор. Дивне дежавю, але зараз він здавався мені набагато привітнішим, ніж минулої ночі. Я пройшов повз медичний пост — на щастя для мене, там нікого не було, тож я без проблем дійшов до східців та почав спускатися. Судячи з краєвиду з вікна, це був другий поверх, тож спускатися довелося б недовго, але дуже швидко я почув голос позаду: «Чекайте, що ви тут робите? Ви маєте бути в палаті!»Я побіг ще швидше. Я маю втекти звідси, не можна дати їм мене затримати. Одна помилка, неправильно поставлена нога — і я вже лечу зі сходів. Домашні капці — дуже незручне взуття для бігу по східцях. Мабуть, я впав та втратив свідомість.
Я відкрив очі та, щойно побачивши знайому кімнату з мого кошмару, почав крутити головою в різні боки в пошуках чогось, чого мені варто боятися. Нікого або нічого не було — це добре. Але була деталь, яку я не відразу усвідомив: подряпини на вікні. З якоїсь причини їх тепер було тільки три... Куди поділася ще одна? Що це за кошмар і коли він закінчиться? Я не хотів бути жертвою цього разу, тому, взявши дерев'яну швабру та переламавши один її кінець, аби він був гострим, я вирішив, що зможу відбитися від істоти цим саморобним списом. Та, зібравшись із силами, я виглянув у замкову свердловину — там чисто. Обережно, не створюючи зайвого шуму, я відкрив двері. На коридорі теж нікого, а це вже добре. План такий: іду обережно до спуску та намагаюся вийти на перший поверх, а якщо щось почую, зайду та сховаюся в найближчій палаті або кабінеті. Кращого в мою голову нічого не прийшло.Цього разу я усвідомив помилки минулого досвіду: було небезпечно з мого боку кричати та кликати когось на допомогу, тому я пересуваюся так тихо, як тільки можу. Можливо, тварюка спить? А чи спить воно взагалі, або просто блукає поверхами в надії спіймати когось, хто опиниться тут? Нарешті я дійшов до спуску на перший поверх, озирнувся назад та пішов далі, сходинка за сходинкою. Добре, чуваче, а що далі? Ну, припустимо, ти спустився на перший поверх, а куди далі — на вулицю? А що там? Байдуже, все одно краще, ніж залишатися тут разом із цією істотою.Я боявся впасти на східцях так, як це було наяву, а шанс на це був високий, оскільки в цій області зовсім не було світла. Це додавало ще більшого страху.Звуки ричання впереміш із дуже важким хрипом почулися десь на рівні четвертого поверху. Що відбувається? Невже воно чує мій запах? А може, воно має надчутливий слух, і таким чином, що б я не робив та як би тихо не крався, кінець один — він почує мене за будь-якого сценарію? Отже, потрібно бігти. Бігти так швидко, як тільки можу.Я зірвався з місця та в темряві перестрибнув усі східці, тримаючись за перила. Це було ризиковано в темноті, але адреналін не давав мені ні секунди сумніватися. Тільки-но забігши в головний зал, я почув, наче щось важке впало ліворуч від мене. Я озирнувся буквально на мить. Освітлення тут було вже доволі добре, тому я побачив достатньо.Воно стрибнуло в порожню ліфтову шахту замість того, щоб спускатися сходами, та втрималося своїми гострими кігтями на ногах за краї шахти, а довгими руками вже тягнулося до мене. Сама зала була приблизно метрів сорок, але я за відчуттями пробіг її доволі швидко та, закривши двері, які були повністю зі скла, за собою, чомусь завмер, дивлячись у густий темно-зелений туман. Видно було лише на метрів десять, не більше. Я почав сумніватися, чи варто було мені залишати лікарню, або ж краще було сховатися та перечекати в своїй палаті. Тим часом за моєю спиною було тихо. Мене так налякав цей тихий та моторошний туман, що монстр відійшов на другий план, але він не міг просто взяти і зникнути, тому я повільно повернув голову назад та ледве не крикнув: воно стояло прямо за мною, з внутрішнього боку дверей, та дивилося на мене. Нас розділяли абсолютно скляні двері. Тікати чомусь я не поспішав. У той момент з якоїсь причини цей монстр не здавався мені найстрашнішою загрозою, мене більше лякав загадковий туман, хоча він більше був схожий на дим. Я поглянув назад, потім знову на монстра. Його очі були такими ж жовтими, якими я їх пам'ятаю; шкіра дуже темно-зеленого кольору з випуклими венами та капілярами; обличчя схоже на людське, але щелепа трохи витягнута вниз, а рот був постійно привідкритим. Повністю лисе створіння вже не здавалося таким страшним. Чим більше я дивився на нього, тим більше мені хотілося відкрити двері. Це, мабуть, гіпноз або щось таке. Раптом його довга рука піднялася та показала в бік туману. Його і без того великі очі стали ще більшими та почали бігати в різні боки, наче в паніці, при цьому не видаючи ніяких звуків. Схоже, він хоче щось показати мені. Раптом я почув, як хтось наближається ззаду. Щойно я це зрозумів, то на автоматі повернув голову назад, але не встиг побачити, хто або що там було.
Я знову відкрив очі у себе в палаті — в нашому світі, в нормальній людській палаті. Спробував встати та зрозумів, що щось не так: моя нога була в гіпсі.— Сестро! Сестро! — почав кликати на допомогу.Решта пацієнтів почали дивитися на мене як на божевільного, а я все продовжував кричати, аж поки в палату не зайшла медсестра вже поважного віку.Медсестра: — Що сталося?— Чому в мене гіпс?Медсестра: — Ви хотіли кудись піти посеред ночі та впали на східцях. Результат — зламана нога. Ви не пам'ятаєте?Чорт, це кінець, мені тепер точно не вибратися з цієї лікарні.— Мені потрібно додому.Медсестра: — Ви були б удома набагато швидше, якби не ваші витівки.У мене немає ні телефону, ні ноутбука, щоб зв'язатися бодай з кимось, але, загалом, мені й звернутися не було до кого: батьки вже були мертві, ні друзів, ні дівчини, брат за кордоном, а колег з роботи я навіть номерів не знаю. Відчуваючи приреченість, я повернув обличчя до вікна, щоб сховатися від поглядів інших пацієнтів. Якого чорта... Тепер на вікні є лише одна подряпина. Що це означає? Не знаю, звідки в мене це знання, воно якось прийшло саме собою: якщо я засну в цієї лікарні ще раз, якщо я потраплю туди, то вже не повернуся або просто помру. Я відчував це, я розумів це інстинктивно. Три подряпини символізували мої перебування там та з часом зникали, і от залишилася всього одна. Я не знаю, що робити.Я почав кричати та благати про допомогу:— ВИ МАЄТЕ МЕНЕ ВІДПУСТИТИ!В палату забігла медсестра та почала мене заспокоювати. Я встав на одну ногу та почав кричати на неї, що вони мусять мене перевести в іншу лікарню або хоча б в іншу палату. Але натомість вона покликала лікаря, і от минуло якісь три хвилини, а мене вже намагаються заспокоїти лікар, дві медсестри та два сусіди по палаті, які вирішили допомогти лікарю. В їхніх очах не було поганих помислів, вони не хотіли нашкодити мені. Вони, мабуть, думали, що в мене істерика чи щось таке. Але коли я побачив, як лікар вводить у мій катетер шприц із якоюсь речовиною, я зрозумів одразу: снодійне. Я кричав так сильно, як міг, кричав не вводити мені це, що мені не можна спати. Але збоку це виглядало як ще більша причина дати мені сильне заспокійливе. Я думав про це, лежачи в тій холодній та темній палаті, дивився в стелю та не знав, що тепер робити. Чи є звідси вихід? Чи жовтоокий монстр та ще щось на вулиці — це моя компанія на все моє життя? Не знаю, скільки я там пролежав — може, годину, а може й дві, — все розглядав потріскану стелю та періодично дивився на вікно без єдиної подряпинки. Я відчував, що це кінець, більше не повернутися.Зрештою я встав із ліжка. Принаймні, тут у мене всі ноги цілі та неушкоджені, але які б позитивні думки не були, вони тут навряд чи допоможуть. Трохи вивчивши свою палату, я вирішив поблукати лікарнею. Чомусь того чудовиська я боявся все менше та менше. Не знаю, просто прокручуючи в голові всю його дивну поведінку, було несхоже, що він хотів мені нашкодити.Минуло близько чотирьох годин, як я потрапив сюди знову. Це занадто довго — минулі рази це не перевищувало пів години. Схоже, я тут дійсно надовго. Врешті-решт, я гуляв поверхами та за цей час не бачив жодного трупа або скелета, що говорило про те, що або я тут перший гість, або всі, хто сюди потрапляли, врешті-решт знаходили вихід. Я взагалі не знаю, що це за місце: можливо, пекло, можливо — якийсь паралельний всесвіт.Коли я піднявся на п'ятий, останній поверх, я був готовий зустрітися з тим чудовиськом, але його просто не було. Якого біса, подумав я, де ж він? Стоп, я прокинувся в палаті на другому поверсі та пішов угору, не спускаючись на перший. Можливо, він там, де я його бачив минулого разу? Не знаю чому, але спускатися в абсолютній темряві вже було зовсім не страшно, та й у цілому це місце здавалося все ріднішим та ріднішим, хоча я розумів, що це явно ненормально.Коли я спустився в зал на першому поверсі, я все одно не побачив господаря лікарні. Натомість я підійшов до скляних дверей та почав вдивлятися в туман. На секунду мені здалося, що звідти мене хтось кличе, мов там я знайду спокій та всі відповіді, там — вихід із цього кошмару. Але тільки-но я взявся за ручку дверей, як почув хриплий стогін за спиною. Це був мій старий друг — я міг його так називати, адже він був єдиною живою істотою, яку я тут знав, хоч це наша всього друга зустріч.— Чого тобі? Крикнув я до нього. Він стояв на східцях, які ведуть у підвал — раніше я їх не помічав, мабуть, там його дім, подумав я. Його різкі та тваринні рухи в мій бік почали знову мене лякати, та я зовсім не хотів залишатися тут з ним. Мене кличе туман, подумав я, та різким рухом відчинив двері. Чудовисько, яке рухалося повільно та трохи неконтрольовано, в ту саму мить закричало так, наче йому відривають кінцівки. Він кинувся в мій бік з надзвичайною, нелюдською силою — це був настільки сильний ривок, що я почув, як ламається плитка під його ногами. Він вхопив мене своєю холодною, липкою, великою рукою за плече та відштовхнув від дверей. В ту ж мить щось, що було в тумані, вхопило його. Я бачив небагато, але мені цього було достатньо, щоб більше не хотілося відчиняти двері. Декілька, здається, п'ять чи шість щупалець обвивали його тіло та затягували в гущу туману, а його крик був таким, наче це все, що у нього було, — зрештою, так воно і було.Я міг чути лише його крики та звуки плоті, що рветься. Це було настільки шокуюче, що я вирішив просто сховатися. Я побіг куди-небудь, і так вийшло, що вибір мій впав саме на той підвал. Тут не було чути ні криків, ні шепоту туману, а в самому підвалі було доволі світло та дуже-дуже сиро. Тутешні таргани, які бігали під ногами, були розміром із п'ять сантиметрів. Трохи поблукавши, я натрапив на глухий кут та дивні символи на стінах. Вони були видряпані чимось гострим, а в самому кінці коридору були двері зі спіральними візерунками. Вони ділилися на дві частини, на кожній із яких були випуклості у вигляді долонь: звичайної людської та великої, деформованої та трохи неправильної... такої, як у того чудовиська. Я приклав свою долоню до звичайної людської ямки, і вмить спіральний візерунок почав світитися яскраво-білим світлом, але тільки з одного боку. Я спробував прикласти іншу руку на слід для монстра, але нічого не відбулося. Схоже, це щось важливе — можливо, це вихід чи просто перехід в інше місце, але одне було ясно точно: щоб двері відчинилися, потрібні двоє.Я вийшов із підвалу та знову підійшов до скляних дверей. Цього разу я вже нічого не чув: ні шепоту, ні звуків чудовиська. Тільки тиша та сліди кігтів на асфальті ззовні. Минуло вже декілька днів, точно не знаю — тут немає дня та ночі. Їм я їжу, яку знаходжу на кухні та на столах у деяких палатах. З часом усі запаси поповнювалися, тому померти з голоду я не боявся. Скоріше — через нудьгу, тут абсолютно не було чим зайнятися, а виходити з лікарні я точно не хотів, бо знав, що закінчу як той монстр. Час від часу я приходив на те місце на першому поверсі та кричав до туману різні речі, падав, плакав, а потім ішов спати у свою палату на другому поверсі в надії прокинутися в нормальній лікарні, але цього не відбувалося.Через приблизно місяць перебування тут я помітив деякі зміни у своєму тілі: моя шкіра почала набувати темно-сірого кольору, але я списав це на нестачу сонячного світла. Зрештою, я знайшов собі деякі розваги, наприклад, ставити рекорди у швидкості за допомогою старого секундоміра, збивати м'ячем пляшки та пірамідки з консервних банок. Але найулюбленіше моє заняття — це ловля пацюків. я просто ловив їх та ставив власні рекорди, найбільший був завдовжки тридцять шість сантиметрів від носа до кінчика хвоста.Минуло приблизно два місяці. Сьогодні був переломний момент. Я рідко дивлюся у дзеркало, але сьогодні я вирішив пошукати спирт чи щось таке в лікарському кабінеті, а там було одне із цілих дзеркал. Я мимоволі пройшов повз нього, але різко зупинився. Щось було зовсім не так, щось змінилося, і я був правий: мої руки були різної довжини. Без дзеркала це було не так помітно, але зараз я чітко розумію, що ліва рука довша за праву сантиметрів на сім. Раніше такого не було, а мої очі стали жовтуватими — зовсім трохи, так, ніби я постійно погано сплю.Одне можу сказати напевно: мені це зовсім не подобається.
З того дня я почав помічати дні: один день — одна помітка на стіні. Сьогодні я ставлю сорок четверту помітку, тобто я тут вже приблизно три з половиною місяці. Я дуже сумую за своїм життям, за своїми колегами, за своїм ліжком. І ці думки зводили з розуму все більше та більше з кожним днем — я відчував, що божеволію. Крім того, моя права рука вже наздогнала ліву, а моя шкіра вже не була схожа на шкіру людини. Також мені стає важко говорити, тобто вимовляти слова, все частіше виходять просто якісь глухі звуки. Я вже розумів, що це означає та на кого я стаю схожий. Тепер я впевнений на всі сто: те чудовисько теж було людиною колись, так само, як і я незабаром стану таким. І вибратися ми могли разом, але я занадто пізно все зрозумів. Тепер ця лікарня стала моєю в'язницею.На стіні було сто шість відміток гострим каменем, а потім я став робити їх своїми кігтями, які сформувалися на моїх руках та ногах. Зараз поміток рівно двісті. Ювілей. Я вже майже став точною копією мого попередника. Більше я не говорю, але іноді згадую минуле життя — це дає надію, що колись усе прийде в норму.Чотириста п'ятдесят перша помітка. Я вже декілька місяців поводжуся як тварина: я не їм людську їжу, я ловлю пацюків та тарганів, я перестав спати, грати в що-небудь, мислити та думати про щось. Дивний стан: з одного боку — жахливий, а з іншого — я ніколи не був настільки спокійним. Одного дня я гнався за пацюком та забіг у той самий кабінет. Зупинившись перед дзеркалом... На мене дивилися два жовтих ока, таких самих, які колись уже так дивилися на мене, але зараз вони були моїми. Вони говорили: не дивися на мене, я огидний, просто не дивися на мене.День сімсот одинадцятий. Я вже давно втратив усяку надію на порятунок. Я вже й забув, як це — жити людським життям. Коли воно було в мене, я його геть не цінував, а зараз, попри весь спокій, який у мене був, я би віддав усе, щоб повернути все, як раніше. Але, як я сказав, це, мабуть, неможливо. Цілими днями я просто бродив поверхами або сидів та спостерігав, як росте мох. Буквально, я міг просидіти на одному місці декілька днів. Оце так витримка.В один із таких днів мене відволік звук, який лунав зверху. Я відразу почув його. Мої відчуття були на максимумі — я чув усе, що відбувалося поверхом нижче або вище. Хтось кричав: «Сестро, тут є хтось?» Не розумію, що означають ці слова. Можливо, колись розумів, але не зараз. Я був на другому поверсі, тому швидко піднявся на третій та став у кінці коридору. Раптом крики затихли. З однієї дальньої палати на мене дивилася дівчина, молода, до тридцяти років. Вона дивилася на мене зі страхом. Я бачив, як вона тремтить, і розумів чому, тому стояв на місці — не хотів налякати її ще більше. Але ми ж не можемо стояти тут вічно, нам потрібно вступити в контакт. Я маю пояснити їй правила цього місця: про три подряпини, туман та двері в підвалі. Я прийняв рішення йти в її бік та діяти за ситуацією. Звичайно, вона швидко закрила за собою двері та намагалася не видавати шуму. Я теж не хотів шуміти, тому просто зупинився біля її дверей та, нахилившись, почав спостерігати за її діями через замкову свердловину. Я не знав, як мені без навичок говорити та з таким виглядом вступити бодай в якийсь діалог. Раптом вона нахилилася та подивилася на мене у відповідь. Її око було гарне — світло-блакитне та з довгими віями. Я завмер від нерозуміння, що мені робити, вона теж не зводила з мене погляду. Зовсім скоро її око почало сльозитися, вона почала плакати, аж раптом знепритомніла.Я зрозумів це через характерний звук падіння тіла на підлогу. Увійшовши, я побачив на вікні три подряпини та одну настінну лампу, яка світила тьмяним світлом. Піднявши цю дівчину, я поклав її на ліжко. Вона, мабуть, зараз прокинулася в своєму світі та розповідає лікарям про те, що їй потрібно додому — дуже-дуже терміново. Хтозна, можливо, вона зараз не в лікарні, а вдома, або зовсім в іншій лікарні. Я занадто мало знаю про закони цього світу, тому можу тільки здогадуватися та чекати, поки вона прокинеться. Вона — мій квиток на волю.Я чекав, годину за годиною, поки вона знову прокинеться в цьому богом забутому світі. Я вперше за довгий час відчув бодай якусь надію, хоч малий шанс того, що я все-таки зможу вибратися з цієї в'язниці. Але бути в кімнаті, коли вона прокинеться, — погана ідея. Тож я вирішив спуститися на перший поверх, щоб бути готовим уберегти її від виходу на вулицю, коли вона прокинеться. Як і мій попередник, я спускався та піднімався через порожню шахту ліфта — це було швидше, ніж сходами.За відчуттями минуло близько доби. Вона довго не хотіла засинати, і я її розумію. Раптом я почув, як хтось обережно спускається східцями. Але якщо вона зараз побачить мене, то, ймовірніше за все, просто втече назад на верхні поверхи, тому мені потрібно було сховатися. Я вирішив чекати на неї в підвалі. Та поки вона була ще досить високо, я не гаяв часу й швидко та майже безшумно сховався за стіною в підвалі й став чекати.Її кроки були дуже обережні, але я дуже добре їх чув. А коли вона спустилася на рівень першого поверху, я міг чути її дихання — швидке та уривчасте. Схоже на те, що вона дуже боялася. На мить я згадав себе: як боявся я, коли потрапив сюди вдруге. Але згадувати минуле зараз немає часу. Вона вже була в залі першого поверху, а це означало мій вихід. Я не допущу помилок минулого бідолахи та не буду зволікати. Піти наверх вона вже не зможе, але й дати їй вийти я не можу. Я вирішив діяти швидко. Я зірвався з місця та побіг так швидко, як тільки міг. Вона почула, як я наближаюся, це було доволі голосно: плитка тріщала, а моя гортань мимоволі видавала дивне ричання, що також було не найнайвиразнішим тихим звуком. Ось, коли я вибіг із підвалу, я застав таку картину: вона вже була в декількох метрах від скляних дверей. І я зрозумів: туман уже кличе її, вона знаходиться в легкому трансі. Відстань між нами була приблизно п'ятнадцять метрів, але я здолав її за один стрибок. Вона ледь не встигла схопитися за ручку дверей, але я встиг схопити її та відтягнути від них. В її очах був жах, вона плакала та благала не вбивати її, а я ніяк не міг пояснити, що мої наміри хороші та вигідні для нас обох. Її ніжні та слабкі руки намагалися вирватися, але я не мав права відпустити хват. Мого зросту та сили цілком вистачило для того, щоб підняти її, тримаючи за зап'ястя, та занести в підвал.Коли мы були внизу, я поставив її та зачинив за собою важкі металеві двері. Вона впала на підлогу, щойно її ноги торкнулися землі. У неї був плач безвиході, вона, мабуть, думала, що зараз помре в страшних муках, але їй пощастило зустріти доброго монстра. Я дістав шоколадний батончик із верхніх труб, який сховав тут, поки вона спала, щоб коли ми будемо тут, я міг показати, що я не ворог. І, простягнувши їй зім'яту та трохи запилену цукерку, в її очах я побачив подив, змішаний із сильним нерозумінням. Вона тремтячим голосом відповіла:— Д... д... дякую, — та взяла його в руку. Звичайно, їсти його вона не збиралася, але тепер вона хоч знала, що я не хочу їй нашкодити.Було декілька незручних хвилин мовчання з її боку та повна бездіяльність із мого. Нарешті, коли я вловив, на мій погляд, зручний момент, я показав своєю рукою в бік тих самих дверей. Вона дивилася спочатку на мене, потім на місце, куди я показую, потім знову на мене — та не могла зрозуміти, що я хочу сказати. Я мав зібратися з силами та вимовити бодай щось. Моя гортань та мовні зв'язки були налаштовані на те, щоб ричати, кричати або хрипіти, але не говорити по-людськи. Але по-іншому було ніяк, я точно знав, що це має бути її рішення — прикласти долоню, і тільки так це спрацює. Напружуючи своє горло та випинаючи свої чорні зуби, я відчув божевільний біль, але не бажав зупинятися: вона може зникнути в будь-яку хвилину. Мої мовні зв'язки почали рватися, щелепа — зміщатися, а хрящі — хрустіти. Я переборював себе, не бачачи в цей момент її, про що вона думає — мабуть, жахається всього, що бачить, та не розуміє, що відбувається. Мої жовті очі почали сльозитися, від болю я стиснув кулаки, моя паща наповнилася темно-червоною кров'ю — сама анатомія цієї істоти була проти будь-яких людських слів. Але врешті-решт у мене вийшло:— Допоможи... Двері... Відкр... І це все, що я зміг, — якісь два з половиною слова, а далі щелепа стала на своє місце та перестала мене слухати. Дівчина дивилася на мене не зі страхом тепер, а більше з цікавістю. Вона крутила мої слова в голові та думала, що вони означають. Я знову показав рукою в бік дверей. Вона встала та, дивлячись то на мене, то вперед, невпевнено пішла. Поворот за поворотом, кімната за кімнатою. Іноді її лякали величезні таргани чи пацюки, а я думав: «Не зважай, люба, бо якщо не дійдемо зараз, згодом це вони будуть боятися тебе». Зрештою ми прийшли до тих самих дверей з відбитками рук на сторонах. Я приклав свою велику долоню на свою половину, показуючи приклад їй. Вирізьблені спіралі по всій моїй половині почали світитися. Вона подивилася на мою руку, а потім на свій бік, на відбиток людської руки, та запитала:— А що буде, якщо я це зроблю? У мене вже не було сил сказати ще щось, тому я просто кивнув головою, і вона приклала свою руку.Через секунду її половина дверей почала світитися так само, як і моя, і двері рушили. Важкі механізми зі скрипом змушували ці важкі, порослі мохом двері відчинятися. Це була дорога в наш світ. Ми бачили тільки яскраве світло, але звуки, які доходили звідти, давали зрозуміти: там є люди, там є життя. Чулися розмови пенсіонерів, дитячий та наївний сміх, шум автомобілів та гавкіт собак.Вона посміхнулася, а в мене від цього стало дуже тепло на душі. Вона зробила перший крок та зупинилася на порозі, подивилася на мене жалісливим поглядом та сказала:
— Ти хороший, ходімо. Вона простягнула мені руку, запрошуючи мене на волю, до людей, туди, де мені місце. Я затримався на секунду та поглянув на своє відображення у шматку розбитого дзеркала. Я не бачив у своєму відображенні того хлопця, я не бачив того, хто хотів би вийти, я взагалі більше не бачив людину. Це місце поглинуло та змінило мене, і навіть якщо повернути мені людську подобу, я вже ніколи не буду колишнім. Чим я буду займатися тут сам — направляти загублених людей чи просто тинятися вже рідними та цвілими коридорами, — я не знаю. Але я точно знаю, що місця в тому світі для мене вже немає.Я хитнув головою в бік виходу. Її обличчя поблідло, а посмішку замінив сум.— Ти не підеш? Хочеш лишитися?Я кивнув головою та провів поглядом її силует, після чого двері захлопнулися. Голосно, наче великий камінь впав за метр від мене. Звук, що символізував моє прийняття цієї страшної подоби та мого жалюгідного існування. Лише ці жовті очі дивилися на мене у відображенні, нагадуючи, що всередині все ще є людина.