Подарунок

Ми пливли довго. Неможливо було сказати, скільки минуло часу — хвилини чи століття. Навколо панувала тиша. Лише річка рухалася — і десь далеко лунали ледь чутні звуки: ніби хтось постукував по дереву або зітхав у повітрі.Я не питав, куди ми пливемо. Я вже знав. Це була не подорож кудись. Це був перехід — між станами. Між болем і спокоєм. Між забуттям і пам’яттю. Перевізник дивився вперед, ніколи не обертаючись. Я жодного разу не бачив його обличчя. Але відчував — він старий. Можливо, старіший за саму річку. Можливо, він завжди був тут — чекав, поки я буду готовий. Береги зникли. Їхнє місце зайняв туман. Човен плив крізь білу, молочну порожнечу, де не було ні неба, ні землі. Ні верху. Ні низу. Лише нерухомість. І в цій нерухомості я почав чути голоси. Багато голосів. Тихих. Шепітливих. Вони називали моє ім’я. Але не з надією — як спогад. Ніби згадували когось давно померлого. І я зрозумів: вони кликали не мене. Вони мене оплакували.Я обернув голову. Позаду — лише річка. Вона тяглася вічно. Без берегів. Без вогню. Без звірів. Усе залишилося позаду. Я заплющив очі. Нарешті — спокій. Коли я розплющив їх знову, човен зупинився. Ми стояли нерухомо. Не було ні пристані, ні землі. Лише поверхня води — абсолютно нерухома, — ніби човен завис у повітрі. Перевізник мовчки вказав уперед. Там, у тумані, — ледь помітне сяйво. Як жарина в попелі. Я підвівся. Мої ноги торкнулися води — але вона не поглинула мене. І не підтримувала. Вона просто була. Я пішов до світла. Чим ближче я підходив, тим чіткіше бачив: у тумані стояла постать. Спиною до мене. Довге волосся спадало на плечі. Вона не рухалася. Я зупинився. Хотів заговорити — спитати — але в мене не було голосу. Лише дихання. Повільне й важке. Як вітер над опівнічним озером. Їй не потрібно було обертатися. Я знав, хто це. Це був я. Той я — до всього. До вогню. До тіл. До змії. До священника. До людей у листяному вбранні. Той я, який ще нічого не знав про те, що з’їсть мене зсередини. Той я, який був ще цілим. Спогад. Мене наповнила тиша. Я стояв поруч із собою, без потреби торкатися. Без потреби говорити. Лише дивитися. І вперше — без жалю. Без ненависті. Без страху. Світло пригасло. І туман теж розвіявся. Я обернувся. Човна вже не було. Не було й Перевізника. Лише вода. Але під ногами — тверда земля. Я побачив коріння. Потім траву. Берег. Ліс. Нічого знайомого. Але мені не було страшно. Я ступив уперед. Кожен крок давався легко. Жодні руки не тягнули за щиколотки. Не було болю в пальцях. Не було болю в ребрах. Усе було спокійно. Навіть тиша. Навіть темрява. Здалеку — звук. Ніби тамбурин. Один удар. Потім ще один. Я підняв голову — і крізь дерева просочувалося жовте, тепле світло. Я пішов до нього. На галявині стояв ведмідь. Він знову був людиною. Тепер на ньому не було одягу — лише шрами. І очі. Тихі очі. Він нічого не сказав. Лише тримав тамбурин у лівій руці. Я підійшов ближче. І він простягнув його мені — як подарунок. Я прийняв. Вітер зашелестів кронами. На мить повітря запахло димом. Потім яблуками. Потім — сушеними ягодами в теплій воді. А потім ведмідь зник. Ніби його ніколи й не було. Я залишився на галявині. Тримаючи в руках інструмент, який зберігав пам’ять про все, що сталося. І про все, що ще має статися.