Перевізник

Вода в річці піднялася ще вище — тепер вона сягала мені до колін. Я почув голос. Знайомий. Це був Перевізник. Він прийшов проти течії — гребучи вгору — а тепер тихо плив до мене. «Час іти, — сказав він. — Небо тріснуло. Воно може не витримати сонця — сонця, що розтеклося по ньому. Скоро небо почне падати — шматок за шматком, дощем сипатимуться уламки неба на землю. І все загине разом з тобою. Навіть сонце — спалить землю дочиста». Я показав на велетнів — тих, що піднялися з хмар, — але коли Перевізник обернувся, їх уже не було. Жодного сліду. Дощ припинився. Грім більше не відлунював. Лише тихе, нескінченне шипіння річки. Тоді я знову побачив ведмедя. На березі. Живого. Неушкодженого. Він дивився на нас. Я відчував його силу — спокійну, зібрану. Навколо нього почав збиратися густий білий дим. Він спробував підвестися на задні лапи. Знову опустився туман. Усе, що колись горіло, тепер лише тліло й диміло. Цей дим був не просто від вогню. Це була суміш душ — втрачених істот, тварин, рослин, давніх дерев і сухих поламаних гілок. Ріка принесла вітер. Вітер розвіяв дим і туман, ніби папір. Ведмідь перетворився — на людину. Високого. Вдягненого в шкуру звіра. У руці — тамбурин. Він ударив ним об долоню — раз. І звук розійшовся по всій землі. Ударив знову. І ще раз. Кожна нота звучала як подих чогось старішого за мову. Перевізник і я стояли мовчки, спостерігаючи. Коли звук затих, чоловік розчинився. Як імла. Як туман. Його забрав вітер. Тоді повітря наповнилося запахом. Квітів. Трав. Запахом сушених ягід — ніби спогад. Ніби чашка теплого літнього чаю. Я поринув у цей спогад — мене віднесло далеко від цього місця. Назад — у дитинство. У ті місця, куди мене влітку возили бабуся з дідусем. Тихі місця. Де все пахло м’ятою, сухою травою, лісом і старими деревами. Там був маленький ставок — по ньому плавали качки, а на воді повільно кружляли пір’їнки. У спогадах усе було повільніше — ніби там час рухався інакше. Як у сні. Тоді я був дитиною. Без страху. Без думок про смерть. Без тіней, що йдуть слідом. Без голосів, що шепочуть зі стін. Без снів, наповнених очима. А тепер — я повернувся. У теперішнє. Стою босоніж на мокрій землі. Посеред вигорілого поля. Ріка змила все, що колись жило. Небо наді мною тріскається, як скло. Але поруч — Перевізник. Мовчазний свідок. Провідник крізь усе це. «Нам треба йти», — каже він. І його голос — глибокий. Ніби старе дерево говорить своїми коренями. Я киваю. Без слів. Вода все ще біжить. Хвилі піняться. Я ступаю в човен. Він зроблений з темного дерева. Немає весел. Нічого зайвого. Перевізник забирає мене. Ми відпливаємо. Ми не говоримо. Тепер говорить лише річка.