Істоти біля вогнища

Біля вогнища сиділи маленькі істоти. Вони були зовсім безволосі. Шкіра на їхніх головах була бліда й майже прозора. Вуха — великі й стирчасті. Жодна з них не сягала вище півметра. Кожна була вдягнена в грубо зшите вбрання з опалого листя — зеленого, жовтого, червоного й крихкого бурого. Над вогнем щось готувалося. Щось величезне. У нього був риб’ячий хвіст — але тільки до пояса. Вище — тіло дівчини. Цілком оголене. Але нижче пояса — лише риб’ячий хвіст. Її обличчя було скривлене, спотворене. З рота стирчали гострі зуби. Ніс розчавлений. Очей не було. Здається, їх вирвали. Вони вже засмажили одну її руку, груди й частину живота. Коли я підійшов ближче, вони жадібно бенкетували шматками її щойно обсмаженої плоті. Біля вогню лежала частина руки — млява, напівприготована. Одна з істот підняла маленький камінь — розміром з кулак — і почала бити ним по руці, намагаючись відбити шматок. Коли шматок відірвався, істота піднесла його до рота. Облизала рожевим гострим язиком. А потім почала гризти суглоб — повільно, жадібно, пережовуючи по одному шматочку. Жодна з них не помітила мене. Вони були повністю поглинуті голодом. Хижі. Безрадісні. Зосереджені. А я… я не міг відвести погляду від їхньої жертви. Я ніколи не бачив нічого подібного. Її риб’ячий хвіст переливався — золотий, зелений, червоний — ніби сонячне світло крізь вітраж. Волосся сяяло, як пшеничне поле на заході сонця — якийсь неможливий, природний блиск. Праворуч я знову почув шум річки. Але раніше вона мовчала. Ріка ожила. Вона досі була чорна, як смола — густа, можливо, отруєна, — і саме тому все, що колись у ній плавало, загинуло. Але тепер… тепер вона текла. Це знову була вода. Рухлива. Жива. Мені раптом дуже захотілося побачити Перевізника — щоб піти далеко-далеко звідси. Той, хто здатен убити й засмажити таку дивовижну істоту, не зупиниться ні перед чим. Він зробить усе, щоб вижити. Для нього немає нічого святого. У грудях занило від ностальгії — за своїм домом, за деревами, за дикою дівчиною, яка живе по той бік гори. І за тим, хто її охороняє — величезною й могутньою істотою з довгими, делікатними віями. Але річки не було. Я пішов на звук течії — і знайшов зовсім інше. Величезну голову. Формою схожу на людську — але велетенську. Більшу за мій будинок. Рот був широко роззявлений — розтягнутий до краю. Ніс відрізаний. Очі дивилися в різні боки — одне ліворуч, друге праворуч. Тіла я не побачив. Але дві колосальні руки — теж людської форми — тягнули за кутики рота, розтягуючи його. Вся голова ніби застигла на півкрику. А потім — з рота почали виповзати ті самі маленькі істоти. Безволосі. Блідошкірі. З великими стирчащими вухами. З величезними, немиготливими очима. Їхні тіла були загорнуті в те саме вбрання зі зшитого листя. Потім пролунав оглушливий тріск — ніби грім у коробці. Здавалося, хтось ляснув по самому повітрю. Потім ще раз. І ще. У вухах з’явився різкий свист — високий і пронизливий. А за ним — низьке гудіння, що вібрувало крізь кістки. Істоти почали верещати й розбігатися в усі боки. Земля затремтіла під ногами. Опустився туман — білий, густий, миттєвий. Але тільки на мить. Світло повернулося. Туман зник так само швидко, як і з’явився.Але грім не вщухав. Щось змінилося в самому світлі — кольори почали розтікатися в повітрі. Усе засяяло відтінками, яким я не міг дати назви. Я підняв голову. І те, що я побачив, — я не міг повірити.