Ріка відпустила мене

Вони продовжують тягнути мене по землі — у бік шуму стрімкої течії річки. Туман густий, ковтає все, що далі витягнутої руки. Гіллясті руки піднімають мене з бруду, а потім кидають у воду. Мотузки, які досі живі, стискаються навколо мене ще сильніше. Вода вривається в вуха, ніс, очі. Одяг стає важким і просоченим — друга шкіра з вагою. Ножиці випадають з кишені й зникають за течією, немов срібні риби. Вода холодна. І чиста. Течія кидає мене — головою вниз, потім вгору — знову і знову. Я бачу кам’янисте дно. Потім туман над собою — він висить, як хмари над річкою. Зрештою мотузки слабшають. А потім зникають зовсім. Я вільний. Але я не впізнаю місця, куди мене винесла річка. Немає гори. Немає озера. Немає лісу. Нічого знайомого не лишилося. Вода стає чорною — як смола. Повз мене пропливає риба догори черевом. Її очі білі. Абсолютно порожні. Потім я відчуваю запах диму. Щось горить. Гострий, їдкий запах. Наді мною птахи літають щільними спіралями. Вони по черзі падають вниз, як стріли, а потім знову піднімаються, кружляючи над одним місцем. Я підходжу ближче. Птахи збираються над купою тваринних трупів. Хтось — або щось — затягнув їх сюди й склав навмисно, кістка до кістки, ніби будуючи каркас. Це виглядало майже… створеним. Як скелет якоїсь забутої споруди. Коли я підійшов ближче, мене вдарив сморід. Гниль. Розкладання. Він заполонив ніс і горло. Я не втримався — мене вивернуло. Вийшло все. Уся їжа, яку я встиг з’їсти за ті моменти, коли знаходив можливість поїсти. Туман піднявся саме в ту мить, коли я сюди потрапив — ніби це була завіса, що приховувала цю картину. Галявина. Птахи — досі кружляють, падають, впиваються в трупи, а потім знову злітають у небо. Вони були великі. Чорні. Занадто великі для ворон. Вони здавалися неправильними — ніби щось, що вдягнуло пір’я, якому не варто його носити.І тоді я відчув це. Погляд. Справа. Зовсім близько. Я повільно обернувся. Ведмідь. Він загарчав. Кинувся на мене. Я не знав, куди бігти. Довелося тікати. Раніше — коли я тільки сюди потрапив — я відчув запах диму й вогню. Можливо, багаття. Можливо, хтось готує їжу? Можливо, десь поруч є людина.Я повернувся спиною до ведмедя й побіг. Ландшафт навколо виглядав як величезне річкове дно — таке, що залишається після повені. Скрізь поламані гілки. Трава, вирвана з корінням. Шматки стовбурів. Розкидані рештки тварин. Земля потріскана, розбита, нерівна.Я оглянувся. Ведмедя немає. Нічого позаду. Може, він просто хотів мене попередити. Не з’їсти. Може, сморід усіх тих мертвих тварин знудив і його — або він уже був ситий. Навіть у звірів є межі.Я продовжував іти за запахом диму. Незабаром я розрізнив інший запах — їжі. Хтось готував на вогні. Щось гаряче. Смачне. Я йшов на запах полум’я, диму й вечері.