Книга на горищі

Я живу в будинку, який колись належав батькам моєї матері — успадкований після їхньої смерті. Ніхто не хотів сюди переїжджати чи жити в ньому. Місце надто віддалене, надто забуте. Його навіть селом важко назвати — відстань між двома сусідніми будинками понад три години пішки. Біля будинку — ліс, річка, гора й озеро. Одного разу, гуляв узліссям, я побачив стару, напівзруйновану церкву. За нею — цвинтар, з надгробками такими вивітреними й давніми, що імена повністю стерлися. Вони стали анонімними. Ліс... я відчував запах моху і прохолоди. Я люблю ці запахи — запах тиші й розкладання. Вони заспокоюють мене. Сам будинок теж не звичайний. На горищі, під балками, багато старих речей. Серед них — книга, оправлена в чорний картон. Сторінки давно пожовкли й скрутилися. Але дивне не це. Дивне те, що текст написаний мовою, якої я не знаю — і слова живі. Так. Слова рухаються. Вони переміщуються по сторінці — інколи перестрибують рядки, інколи заповзають в інші речення. Спочатку я думав, що вони просто дрейфують між сусідніми фразами. Але з часом помітив: вони переходять з однієї сторінки на іншу. Весь текст постійно змінює форму, ніби дихає. Я намагався читати — справді намагався, — але очі ніколи не встигали. Натомість сенс приходив звідкись глибше — не з розуміння, а з відчуття. Книга говорила не з моєю свідомістю — а з чимось під нею. З чимось давнім. З тим, що спить у мені, але тихо ворушиться на тлі всього. Книга розповіла мені про цвинтар, який я знайшов, — і про одну конкретну могилу. Вона належала священнику. Але не звичайному. Цей міг воскрешати мертвих. Він піднімав їх з могили, і вони поверталися до життя — продовжували ходити, ніби нічого не сталося. Він ніколи не записував, як це робив. Ніколи не говорив про це. Але книга — книга все бачила. І запам’ятала. Ось що робить ця книга. Вона свідчить. Запам’ятовує події й перетворює їх на рухомий текст — завжди змінюваний, бо й спогади самі рухаються. Вони накладаються, вторгаються один в одного, сплутуються — і тим самим впливають на наші думки, почуття й тихі процеси, які формують нас. Книга сказала, що воскресити священника легко. Потрібна глиняна миска, суха ялинова гілка й ще тепле, що б’ється, серце. Все це спалити. Вогонь має горіти всередині миски, доки не залишиться чистий попіл. Цим попелом натерти останки священника — поховані десь серед безіменних могил. Книга також сказала, що знає точно, де могила, — і допоможе мені її знайти. Без слів. Без заклинань чи замовлянь. Просто тримай книгу при собі — і вона поведе тебе. Вона вже робила це раніше. Тож я прийшов на цвинтар. Книга була права. Взяв із собою лопату й кирку. Зупинився перед могилою — третій ряд, друга зліва. Розбити кам’яну плиту було легко. Усе кладовище давнє — більша частина розсипалася від віку. Копати землю було важче. Я пропотів наскрізь. Але врешті дістався до труни й розломав кришку киркою. Вона була дерев’яна — стара, гнила, наполовину з’їдена часом. І знову книга виявилася права. Це була могила священника. Упізнати можна було по одягу, молитвослову в руках і маленькому керамічному хрестику на шиї. Тіло — самі кістки, обтягнуті шкіряними залишками. З порожніх чорних очниць виповзали комахи й розбігалися — мабуть, від світла. Я не зміг доторкнутися до останків руками. Повернувся додому, приніс мотузку. Зробив дві петлі: одну на груди, другу під коліна. Прив’язав до дерев’яного жердини й потягнув. Але не був готовий до того, що сталося — голова залишилася в труні, як і частина ніг. Мотузка пройшла крізь них. Я все кинув назад у могилу, роздратований — але, на щастя, нічого не розвалилося. Змінив підхід. Цього разу другу петлю провів під лівим плечем і через пах. Одна мотузка тепер тримала груди, друга — тулуб. А відсутні частини — голову й частини ніг — я просто акуратно поклав зверху на груди священника. Нарешті підняв те, що залишилося, з могили. Відніс його — священника — до зруйнованої церкви.