Жовті очі дивляться на мене з темряви

Я прийшов сюди знову сьогодні, в те саме місце, що й учора. Щось тягне мене сюди — сила, яка живе в безодні в кінці вузької стежки під пагорбом, за кілька кілометрів від мого дому. Я вже давно не можу нормально спати. Сни більше не приходять. Моя свідомість неспокійно блукає, кружляє уламками спогадів, торкається несвідомого, зачіпає кожен момент, що колись залишив слід. Але жовті очі — вони почали з’являтися в моїх уривчастих снах лише недавно. Я вже не знаю, що означає спати добре або хоча б просто спати більше кількох хвилин. У цих коротких провалах у реальність почали приходити дивні погляди — очі, що піднімаються з порожнечі. З темряви. Я відчував їх на своїй шкірі. У цих снах у мене не було власних очей. Я мав слухати, вгадувати, куди йти далі, пробиратися навпомацки через тишу й дихання. Щоразу біль повертав мене до реальності. Я підводився з ліжка і починав ходити — спочатку по кімнаті, потім по всій квартирі. Зупинявся біля кухонного вікна і просто стояв. Не можу сказати, що я на щось дивився. Я просто стояв і чекав, поки думки й відчуття заспокояться. У грудях відчувалося, ніби душа впала з великої висоти на бетон — і щось глибоко в ній розбилося. Вона спробувала покінчити з усім одним рішучими рухом. Але не вдалося. І тепер біль відчувався як постійний перелом душі. Одного ранку, стоячи біля вікна, я побачив гору. Не знаю, чи вона завжди там була. Раніше я її ніколи не помічав. Ніби вона виросла за одну ніч — з’явилася з нічого. Небо було червоне. Земля теж світилася червоним у світлі раннього сонця. І в цьому кривавому мареві мій погляд зачепився за силует гори. Я відчув, що за мною спостерігають. Спочатку відчуття було невиразним — як спогад про щось знайоме, але втрачене. Потім воно росло, повільно, аж поки переконання не вкоренилося глибоко всередині: я маю туди піти. Це було недалеко. Не більше години ходи. Спочатку було легко — я міг іти вздовж річки, яка огинає північний край мого району. Але чим ближче я підходив до гори, тим більше річка відхилялася праворуч, і мені довелося продовжувати самотужки — лише я, мої думки і нескінченний голод за сном. Сонливість і виснаження стали моїм нормальним станом. Повіки були важкими, ніби з свинцю. Іноді я відчував, що навіть ідучи, я вже сню — як машина, як робот, що провалюється в мікросни, а тіло продовжує рухатися вперед. Між вигином річки і горою лежить невеликий ліс. Високі, старі дерева. Сухі гілки над головою. Під ногами — гниле листя, вологе, темне, шар за шаром. Ліс здавався напівмертвим. Були й молоді дерева — широколисті, повні життя, — але поруч з ними стояли порожні, крихкі стовбури. Вони простягали до мене свої гілки, як висохлі руки. За лісом була гора, а під нею — щось схоже на печеру.Коли я зайшов усередину, стало зрозуміло: це прохід. Я відчував вологу в повітрі, протяг, що кружляв навколо мене, слабкий запах цвілі й чогось давнього. Стежка під ногами стала болотистою — чоботи провалювалися в глину, пісок, воду, листя й поламані гілки. Сонце ще світило вхід позаду мене, але з кожним кроком світло слабшало. Як б високо не стояло сонце в небі, його промені не проникали далі дерев, що затуляли вхід. Вони щось приховували. Я йду майже навпомацки. Руки простягнуті вперед, шукають — боюся вдаритися об стіну чи впасти в яму. І раптом тепло торкається мого обличчя, і навіть крізь заплющені повіки я відчуваю світло. Я зупиняюся. Ще мить тому була лише темрява. Вихід ще далеко попереду. Я дихаю коротко й уривчасто. Не наважуюся відкрити очі. Але тепло посилюється — воно починає палити, як вогонь — і я повільно піднімаю повіки. За крок від мене, зависнувши високо в повітрі, — жовті очі. У них немає зіниць. Вони світяться біло-жовтим полум’ям — горять і пульсують теплом. Їхній погляд тисне мене вниз. Сонливість накочує хвилею. Ноги слабнуть. Я падаю на коліна. Паралізований. Крізь мене проносяться жар і холод. Піт тече по спині — крижаний, гострий. Жовті очі повільно наближаються. Втечі немає — позаду темрява, попереду тільки вони. Моє тіло більше мені не підкоряється. Воно здалося. Тепер воно мовчки чекає їхньої команди. Я розумію: я більше не керую. Я лише в’язень у власній плоті. Очі вже зовсім близько. Вони сяють. Вони палять. Я тремчу. Руки безсило звисають. Пальці торкаються вологої землі. Перед очима — спалахи спогадів: мій дім, день, коли я вперше побачив гору, момент, коли відчув, що вона мене кличе. Невже так виглядає смерть? Вчора я стояв біля входу — але не наважився зайти глибше. Щось мене стримувало. Сьогодні тяга була сильнішою за страх. Очі опускаються. З темряви починають формуватися руки — спочатку нечіткі, потім тверді. Вони простягаються і хапають мене. Темрява густішає — важка, задушлива. Дихати стає неможливо, ніби я вдихаю рідину. Руки кладуть мене на землю. З землі піднімаються ще руки — одні лише з одним пальцем, інші — з більше ніж п’ятьма. Вони людської форми, але зморщені, обтягнуті тонкою, як пергамент, шкірою. Вони починають тягнути мене вниз. Я провалююся в землю. Жовті очі не відводять погляду. Вони світяться теплим, пульсуючим світлом. Це останнє, що я бачу. Повітря немає. Лише ґрунт. Лише темрява.