Глава 18. Резиденція Президента Н’Джала

Фарж глибоко зітхнув, натиснув на газ, і його чорний «Опель» рвонувся з місця, помчавши в бік Рамбуйє. За двадцять хвилин вони вже залишили місто позаду.

Передмістя Парижа були прекрасні особливою, тихою красою цієї осінньої пори. Нічний дощ скінчився, і тепер вологі дерева повертали своє листя назустріч ще теплому осінньому сонцю. Уздовж дороги урочисто стояли каштани, тримаючи на пишних кронах золотаві й мідні шати; подекуди вітер зривав із гілок окремі листки, і вони повільно кружляли над мокрим асфальтом, перш ніж лягти на узбіччя. За садами та невисокими кам'яними огорожами тягнулися поля, ще зелені після дощів, а вдалині, за смугою дерев, подекуди виднілися дахи заміських будинків, старі ферми й невеликі села, що потопали в ранковій імлі. Сонце вже піднялося досить високо, але повітря зберігало свіжість після нічної зливи, і над дорогою стояв легкий запах мокрого листя та землі.

Полковник Мартен, закінчивши розмову з Фаржем, відкинувся в кріслі й закурив.

— Щиро кажучи, — сказав він Валера, — я вчора ввечері, та й сьогодні вранці, не повірив у загибель Бомона.

— Так, — відповів Едуар. — Пікар теж був упевнений, що це абсолютно неможливо.

— Ну що ж, — зітхнувши, підвівся з крісла полковник Мартен. — Піду повідомлю Його Превосходительству гарну новину.

Він вийшов із північного крила будівлі, де розташувався штаб служби безпеки, і пішов уздовж замкового ставка, вкритого широким листям водяних лілій, до апартаментів президента Н'Джали, що містилися у південній вежі палацу. Президент Малагаві побажав, щоб сонця в його резиденції було якомога більше, інакше він починав сильно тужити за батьківщиною.

Машини для солдатів охорони вже прибули, і полковник дивився, як автоматники залишали замкове подвір'я, газони, башти, пости на дахах та галереях палацу. Все йшло до фіналу. Візит Н'Джали сьогодні завершувався, партію було виграно, Жослен Бомон лежав у холодильнику моргу, але Мартен чомусь не відчував радості перемоги. Здавалося, разом із завершенням цієї історії в ньому залишилося якесь незрозуміле відчуття тривоги, яке він не міг пояснити навіть самому собі.

Тим часом Фарж та Бомон уже під'їжджали до Рамбуйє. Жослен розсіяно поглядав у вікно машини. Старі ясени, що стояли вздовж дороги, шелестіли під легким вітром уже пожовклим листям, промитим нічним дощем. Сонце ковзало по мокрих стовбурах, по дахах придорожніх будинків, по калюжах, у яких відбивалися клапті чистого блакитного неба.

— У який час до замку зазвичай прилітає гелікоптер мадемуазель Доріс Фрідеріксен? — спитав Бомон, насолоджуючись сільським краєвидом.

— О десятій тридцять, — відповів Фарж. — А що?

— Мені треба туди потрапити, ось що, — відповів Жослен і відкинувся на сидінні.

— Ти такий напружений, Андре, розслабся, — примовляв Жосс. — Дихай глибше, насолоджуйся останніми теплими днями на вулиці. А коли ми проїжджатимемо через пост біля воріт замку, не забудь усміхнутися. І взагалі поводься природно. Якомога природніше.

Бомон помітив у потоці машин на шосе військові автобуси з автоматниками.

— Дивись, Фарже, — вигукнув він, — полковник відсилає своїх останніх солдатиків. Наша з тобою маленька хитрість вдалася.

Фарж промовчав. Жослен глянув у переднє дзеркало й побачив бліде, перекошене від злості обличчя капітана з трохи позеленілим синцем триденної давності на переніссі.

— О Боже, — зітхнув Бомон. — Ну й пика! Я ж сказав тобі, Андре, зроби привітне обличчя, посміхайся. Ану, — скомандував він, — порепетируємо. До замку залишилося всього кілька кілометрів.

Фарж трохи повернувся до Жослена й вишкірив зуби, зображуючи посмішку.

— Дякую, малюк, — чемно подякував йому Бомон.

За поворотом дороги з'явився дубовий гай, а за ним уже виднілися червоні вежі замку Шато де Ментенон.

Зупинившись біля посту, Фарж мовчки показав охоронцям свою перепустку. Вони впізнали капітана і, з усмішкою козирнувши йому, відчинили ворота. Машина в'їхала у двір, брукований важкими кам'яними плитами. Жослен швидким, чіпким поглядом окинув усе навколо, запам'ятовуючи розташування будівель, вікон, входів і можливих шляхів відступу.

Це був великий старовинний замок із червоного каменю, пізніше перебудований у стилі бароко. Потужні круглі вежі з вузькими вікнами сусідили з ошатними галереями, прикрашеними кам'яним різьбленням. Основна будівля замку була побудована у вигляді літери «П». Внутрішній двір, вимощений каменем, закінчувався великою балюстрадою, за якою розстилалася зелена галявина з кількома квітковими клумбами. Далі починався парк. Біля північної та південної веж збереглися залишки оборонного рову з водою. Тепер це були тихі ставки, поверхня яких місцями ховалася під широким листям білих лілій.

— Так, — скомандував Бомон, — під'їдеш прямо до під'їзду. Де знаходяться апартаменти президента Н'Джали?

Фарж мовчав, пригальмовуючи машину.

— Тобі що, сподобалося в морзі? Хочеш лягти там поруч із Розеном? — погрозливо промовив Бомон.

— У південному крилі замку, на другому поверсі, навпроти сходів, — неохоче й повільно промовив Фарж. — Там, де великі вікна.

Він махнув рукою у бік південного фасаду, де полуденне сонце грало у шибках величезних барокових вікон, лиштва яких була прикрашена вигадливим різьбленням.