Глава 17. Тіло невідомого

Аліса жила на правому березі Сени, на авеню П’єра Греньє в Булонь-Бійанкурі. Її будинок, зведений у стилі пізнього класицизму, вирізнявся серед навколишньої забудови величною колонадою, що обходила фасад з усіх боків. Кілька під’їздів виходили у невеликий внутрішній дворик, вимощений кам’яними плитами. Від вулиці Лепік його відділяли широкі сходи в кілька щаблів, а за колонами, у затінку, можна було непомітно перечекати дощ або сховатися від сторонніх очей.

Жослен Бомон саме виходив із будинку, коли помітив біля головного під’їзду полковника Розена. Той стояв перед табличкою з іменами мешканців і, уважно вивчаючи її, водив пальцем уздовж рядків.

— Аліса Анслен, — прочитав він уголос. — Третій під’їзд, другий поверх. Зараз з’ясуємо, яка хвороба спіткала її так раптово…

Розен рушив подвір’ям уздовж колонади. Він не поспішав: тепер, коли знайшов адресу, йому здавалося, що поспішати вже нікуди. Аліса Анслен була його єдиною зачіпкою, і полковник не сумнівався, що рано чи пізно вона приведе його до Бомона. Він уже бачив перед собою знайому картину: жінка, яка приховує щось важливе, і чоловік, котрий знову вислизнув із рук французької служби. Залишалося лише поставити кілька запитань.

— Розене!

Голос пролунав зовсім близько, за спиною. Полковник різко обернувся й побачив Жослена Бомона, який неквапно вийшов з-за колони.

— Я ж попереджав тебе, що завжди буду в тебе за спиною, — похмуро сказав Жосс.

Розен не відповів. Його обличчя залишалося спокійним, але права рука ледь помітно ковзнула до піджака й розстебнула ґудзик, звільняючи доступ до кобури зі службовим пістолетом. Це був рух людини, яка звикла діяти без зайвих роздумів і не збиралася дозволяти собі жодної слабкості.

Бомон відразу помітив цей жест. Він також розстебнув куртку й опустив руку до пояса, де під одягом ховався великий револьвер. Рух був таким самим стриманим і точним, як у Розена. Обидва зрозуміли, що наступна мить може стати останньою для одного з них.

Вони завмерли.

Між колонами, на невеликому подвір’ї, раптом запанувала дивна тиша. Здавалося, навіть звуки вулиці відступили кудись далеко, залишивши двох чоловіків сам на сам із небезпекою. Розен дивився просто в очі Бомону, намагаючись вловити найменший рух, найкоротший погляд убік, будь-яку ознаку того, що противник готовий вихопити зброю. Він знав, із ким має справу. Перед ним стояв не просто досвідчений агент, а людина, яка пережила два роки африканського полону, втекла з каменоломні й зуміла повернутися до Парижа. І тепер ця людина стояла перед ним, зовсім близько, без можливості відступити.

Бомон теж не відводив погляду. Він не відчував ні люті, ні бажання помститися — принаймні зараз. Усе, що сталося за останні дні, привело його до цієї миті, коли слова вже втратили будь-який сенс. Розен був небезпечним противником, і Жосс не збирався недооцінювати його. Він лише чекав, як чекав не раз у житті, коли рішення доводилося приймати швидше, ніж встигала народитися думка.

Час ніби зупинився. Вони стояли нерухомо, майже не дихаючи, і кожен знав: вирішальною може виявитися частка секунди. Та навіть найкраща підготовка не могла гарантувати перемоги. У цій дуелі залишалося місце для випадку — того самого примхливого випадку, якому іноді підкоряється навіть найточніший розрахунок.

Вони чекали на його величність Випадок.

Він міг з’явитися будь-якої миті й у будь-якому вигляді: сонячний промінь, що раптом засліпить очі; різкий автомобільний гудок за спиною; порошинка, яка потрапить комусь під повіку. Але цього разу доля обрала значно прозаїчніший спосіб.

З-за рогу подвір’я з’явився рудуватий, усіяний веснянками посильний із квіткового магазину. На плечі він ніс величезний вазон із хризантемами, загорнутий у напівпрозорий папір, що тихо шелестів під час кожного кроку. Важка ноша затуляла йому половину обличчя, тому він помітив чоловіків лише тоді, коли опинився майже поруч.

— Панове, ви не підкажете, де тут другий під’їзд? — запитав він, зупинившись перед ними.

Ні Бомон, ні Розен не відповіли. Вони навіть не повернули голови. Їхні погляди залишалися прикутими один до одного, а руки й далі лежали біля зброї.

Посильний розгублено переступив з ноги на ногу.

— Мсьє? Ви мене чуєте? Що це з вами? Чого ви так стоїте й мовчите?

Він поправив вазон на плечі й спробував заглянути за квіти, сподіваючись зустріти бодай чийсь погляд. Але перед ним стояли двоє чоловіків, які, здавалося, зовсім не помічали його існування.

— Я ось квіти приніс, — уже невпевненіше пояснив посильний. — Консьєржка зателефонувала до магазину й сказала, що їх замовляли для сімнадцятої квартири, але там ніхто не відповідає. Я подумав, може, вона помилилася з адресою…

Кур’єр раптом відчув, що потрапив у якусь дивну ситуацію. Мовчання цих двох незнайомців було неприродним, майже загрозливим. Посильний не знав, що саме відбувається, але інстинкт підказував йому забратися звідси якомога швидше.

— Здається, панове, я вам заважаю, — пробурмотів він. — Вибачте…

Він почав задкувати, намагаючись не зачепити вазоном колони, але на сходах оступився. Величезний горщик вислизнув із рук і з гуркотом упав на кам’яні плити. Земля розсипалася, стебла хризантем розлетілися в різні боки, а шелест паперу заглушив короткий різкий звук.