Глава 16. Аліса Анслен

Цієї ночі Алісі наснився дивний сон. Ніби вона знову була в горах, у тому маленькому альпійському готелі, де вони з Жосленом провели щасливий і безтурботний тиждень перед його відльотом до Малагаві. Все було так само, як тоді: ті самі гори за вікнами, ті самі дерев'яні сходи, ті самі запахи сосни й свіжого повітря. Але готель був порожній.

Аліса ходила кімнатами, відчиняла двері, зазирала у вітальні, коридори, маленькі затишні номери. Ніде не було жодної живої душі.

Вона кликала Жослена, але ніхто не відповідав.

Тоді їй стало страшно.

Аліса вибігла надвір і раптом побачила, що гори змінилися. Вони стали величезними, майже безмежними. Повільно насувалися одна на одну, змикалися над її головою, закриваючи небо. Навколо ставало дедалі темніше.

І раптом між двома гірськими масивами вона помітила вузький просвіт. Аліса кинулася туди. Вона довго бігла стежкою, що звивалася між камінням, спотикалася, падала, знову підводилася й бігла далі. Нарешті гори залишилися позаду, і перед нею відкрився берег моря.

Було сонячно.

Море сяяло під променями сонця, від води йшло майже нестерпне світло. На березі лежали великі білі камені. Біля одного з них сидів Жослен. Він побачив Алісу, усміхнувся й помахав їй рукою.

Вона кинулася до нього.

Але скільки б вона не бігла, відстань між ними не скорочувалася. Навпаки — Жослен віддалявся. Спочатку став трохи меншим, потім його обличчя зникло в сонячному мареві, і за хвилину Аліса ледве могла його розгледіти.

— Жослен! — закричала вона.

Він не відповів.

— Жослен!

Аліса простягла до нього руки — і прокинулася.

Серце її часто й сильно билося.

У кімнаті було темно й тихо. Лише десь унизу, в глибині квартири, долинав дивний звук, схожий на тихий плескіт води.

Аліса кілька секунд лежала нерухомо, прислухаючись.

«Ось чому мені наснилося море»... — подумала вона спросоння.

Аліса обережно відкинула ковдру, дістала з нічної тумбочки «браунінг»,  вдягла окуляри, накинула халат і, не вмикаючи світла, вийшла зі спальні.

На сходах було тихо. Аліса спустилася на перший поверх і відразу зрозуміла, що їй не здалося. У коридорі лежала смуга світла. З кухні чувся шум води.

Вона підійшла ближче й раптом побачила на підлозі чоловічу шкіряну куртку. Поруч лежала сорочка, забруднена кров'ю.

Аліса завмерла.

Щось усередині неї одночасно посміхнулося і заплакало. Гіркота змішалася з радістю, страх за нього — з ніжністю, яку вона так довго намагалася сховати навіть від самої себе.

Вона глибоко вдихнула й опустила «браунінг» у кишеню халата.

У кухні хтось повернувся на звук її кроків.

Жослен.

Він стояв біля раковини, мив руки, і коли побачив Алісу, просто усміхнувся. Так, ніби між ними не було цих двох років.

Ніби вони розлучилися вчора.

— Привіт, — сказав він. — Я тебе розбудив. Пробач.

Аліса. Різким рухом зірвала окуляри з обличчя й кілька секунд дивилася на нього, не знаходячи слів.

— Усі ці дні я не була певна, чи прийдеш ти до мене, чи ні... — нарешті сказала вона. — Що з тобою трапилося?

— З рукою? Нічого страшного.

Він підняв ліву руку, ніби хотів переконати її, що все гаразд.

— Справді?

— Куля тільки подряпала шкіру.

— Ти завжди так говориш.

— Зате майже завжди правду.

Аліса усміхнулася крізь сльози.

— А знаєш, — сказав Бомон, — це дуже добре, коли в людини є місце, куди вона завжди може прийти.

Він підійшов до неї й обійняв. Аліса притулилася до нього, а Жослен сховав обличчя в її волоссі.

Воно пахло так само, як колись.

Травою.

Медом.

Чимось дуже далеким від усього того, що оточувало його останні два роки.

— Знаєш, Алісо... — тихо сказав він. — Я весь час кудись біжу. Біжу, біжу... А ви всі намагаєтеся змусити мене побігти в інший бік.

— Тоді хоча б зараз нікуди не біжи.

Вона взяла його за руку.

— Давай я тебе перев'яжу.

Аліса повела його до маленької вітальні з білими круглими диванами та блакитним килимом.

Бомон сів, а вона принесла аптечку.

— Так, мабуть, у мене це не дуже добре виходить, — сказав він.

— Що саме?

— Залишатися там, де мені ради.

Аліса нічого не відповіла. Вона обережно промила рану й наклала пов'язку.

Куля справді лише ковзнула по плечу. Нічого небезпечного.