Глава 15. Зустріч старих друзів

Стемніло. Середмістя Парижу вдягало своє вечірнє вбрання — спалахували ліхтарі, освітлюючи вулиці спокійним жовтим сітлом, миготіли різнокольорові вогні реклами, вітрини кафе і магазинів.

Жовтневий вечір дихав вогкою паризькою прохолодою, і Бомон сильніше підняв комір куртки, виходячи зі скляних дверей станції паризького метро – «Військова школа». Осінній вітер зривав перше сухе листя з платанів на авеню де Ла-Мотт-Піке, кружляючи його під жовтими конусами ліхтарів. Сяюча золотом Ейфелева вежа розрізала темне небо своїм прожектором, і цей промінь, ніби пошуковий сканер, раз у раз ковзав над головою, змушуючи Бомона триматися тіні османівських фасадів. Звернувши на темну й безлюдну авеню Габріеля да Бройля, він уповільнив крок, рахуючи секунди і вслухаючись у шелест підметів: чи немає стеження? Нарешті попереду забовваніли контури скверу на авеню Еміля-Дешанеля. Годинник на башті пробив десять разів.

«Запізнююсь», - подумав Бомон, ретельно спостерігаючи  навколо. «Так, полювання йде вищим розрядом»

Жослен ніяк не міг звинуватити колишніх колег у неувазі до своєї персони. Три машини з оперативними групами стояли неподалік парадного під'їзду. Якісь тіні промайнули за гратами кованого паркану, удворі - біля чорного входу. Крізь великі вікна маленького кафе на протилежному боці площі він помітив полковника Мартена та Фаржа, які мирно попивали каву.

«Ну що ж», — подумав Бомон, — «чудова ситуація для зустрічі старих друзів».

Він вийшов зі скверу, повільно перетнув вулицю та увійшов у під’їзд. Сходи були порожні, але підходячи до дверей квартири, він почув легкий шерех і посміхнувся.

«Добре те, що Едуар вимовив собі право розмови зі мною», — подумав Бомон, — «адже ця наволоч Розен міг би відкрити стрілянину відразу ж тут на сходах».

Двері були відчинені, у вітальні була напівтемрява, тихо грала музика. Едуар заспокоював хворе сумління мелодіями Баха. Бомон знову гірко посміявся про себе. Валера напівлежав у великому кріслі обличчям до дверй, очі його були заплющені. Він не хотів починати розмову першим, він чекав на репліку Бомона.

— Ти просто чарівний Едуард, коли прикидаєшся сплячим, — глузливо сказав Бомон.

— О, Жослене, ти таки прийшов. — Валера розплющив очі і підвівся. — Я радий. А чому ти кажеш, що я вдаю? Я просто заслухався.

— Справді?

— А чому ні?

— Не знаю. Може, через два роки розлуки люди трохи змінюються

Бомон, роздивлявся Валера. Його старий товариштрохи полгладшав, колись кучерява шевелюра зіяла великими залисинами, але загалом виглядав непогано.

— Два роки... — повторив Валера.

— Саме так. Два роки ми не бачилися.

— Я пам'ятаю.

Раптом Валера засміявся.

— Що ти смієшся?

— Уявляю вираз обличчя Мартена, якби він зараз побачив нас удвох.

— А-а, так, це смішно… — зауважив Бомон. — Кажуть, ти подавав у відставку?

— Так.

— І?

— І нічого. Не прийняли.

— Жанна мені розповідала. Мушу сказати, це мене вразило.

— За тих обставин це було цілком природно, — скромно сказав Валера.

— Можливо, Едуаре. Знаєш, сьогодні вранці я згадав твої слова. Два роки тому ти сказав мені: «Жосс, я хотів би бути на твоєму місці». Пам'ятаєш?

— Я? Ні, не пам'ятаю, — зам'явся він.

— Звичайно.

— До речі, — швидко перевів розмову Валера, — ти справді вважаєш, що розумно було з'явитися до Жанни в перший же день?

— А що тут нерозумного? Я прийшов до себе.

— До себе?

— Це ще й моя квартира, зрештою. Зроби мені каву, Едуаре.

— Так, так, зараз, — Валера квапливо вийшов на кухню.

Бомон оглянув вітальню - меблі, картини, колекція роботів - схоже, у звичках Едуара нічого не змінилося. Щоправда, колекція побільшала. Він підійшов до засклених стелажів. З полиць на нього дивилися смішні механічні чоловічки з квадратними головками, лампочками замість носа, з антенами на маківці. В цей час повернувся Едуар із двома чашками кави на таці.

— Роботи, роботи. Роботи тут, роботи там… Ти зовсім збожеволів на своїх роботах, Едуаре. — Бомон узяв у руки маленького чорно-білого, як Арлекін, робота, натиснувши на кнопку, робот смішно засемів ніжками. — Це той, кого я привіз тобі з Гонконгу?

— Так, — сказав Едуар, розставляючи чашки на столику. - Він самий.

— То скільки ж їх у тебе?

— Чого?

— Роботів, роботів ...

— Не знаю, Жослене.

— Не рахуєш?

— Ні.

— Сотня?

— Може.

— Півтори?

— Може, й півтори.

— Бачу, ти добре озброївся, — повільно сказав Бомон, поставивши робота на місце. — А що там унизу? Теж сотня?