Глава 13. Візит президента Н'Джала.

Через кілька днів Париж зустрічав президента Малагаві.

З самого ранку аеропорт був відгороджений від звичайного міського життя. На під’їздах чергували поліцейські, біля службових входів стояли люди в цивільному, а вздовж спеціально підготовленого майданчика вишикувалася почесна варта. На бетонному покритті розстелили червону доріжку, яка вела від трапа літака до невеликого павільйону, де французькі офіційні особи мали зустріти високого гостя.

Усе було продумано до найменшої дрібниці.

Поряд із французькими триколорами майоріли зелено-білі прапори Малагаві. На спеціально встановлених щоглах вони ворушилися від легкого вітру, і здалеку могло здатися, що між двома державами панує повна злагода, а цей день справді є святом дружби та взаємної поваги.

Коли літак президента Малагаві з’явився над летовищем, оркестр уже стояв на своїх місцях.

Першим із французьких автомобілів вийшов міністр. За ним — кілька високопоставлених чиновників, представники дипломатичного корпусу та офіцери, які відповідали за безпеку делегації. Полковник Мартен залишився трохи осторонь, майже непомітний серед людей у темних костюмах.

Він не любив урочистостей.

Особливо тих, за якими доводилося приховувати тривогу.

Літак повільно вирулив до визначеного місця й зупинився. Двері відчинилися, з трапа спустився представник протоколу, а за кілька секунд на верхньому майданчику з’явився Модібо Н’Джала.

Президент був у темному цивільному костюмі, без звичної військової форми, але його постава й манера триматися нагадували про людину, яка звикла командувати не кабінетом і не політичною партією, а цілою країною.

Він повільно спустився трапом.

Міністр ступив йому назустріч.

Вони потиснули руки, обмінялися кількома люб’язними фразами, призначеними передусім для журналістів, і разом пройшли червоною доріжкою.

Оркестр заграв гімн Республіки Малагаві, а вже потім зазвучало наче пророцтво:

«Гей, діти рідної країни,

Настав день слави!

Проти нас вже тиранія

Підняла свій кривавий стяг»…

Це слова відомої «Марсельєзи» - офіційного гімну Франції.

Президент Н’Джала стояв нерухомо, дивлячись перед собою. Поруч із ним французькі чиновники слухали музику з тією самою офіційною увагою, яку вимагав протокол.

Коли гімни пролунали, летовище перетворився на декорацію великої дипломатичної вистави.

Прапори, військові мундири, блиск камер, усмішки, рукостискання.

Усе виглядало бездоганно.

Лише полковник Мартен не усміхався. Він стояв трохи осторонь і дивився на Н’Джалу.

Два роки тому цей чоловік був мішенню французького агента. Тепер його зустрічали як почесного гостя Франції. Політика змінювала речі швидше, ніж будь-який наказ.

Після коротких промов Н’Джала подякував французькому урядові за запрошення, згадав про дружбу між двома країнами, про взаємну повагу та спільні інтереси. Міністр відповів йому майже такими самими словами, тільки трохи довшими.

Фотографи працювали безперервно.

Ніхто з них не знав, що кількома кварталами далі люди з французької служби безпеки вже обговорювали зовсім іншу проблему.

Жослен Бомон повернувся до Парижа. І саме він, а не дипломатичний протокол, тепер визначав справжній зміст цього візиту.

Коли офіційна церемонія завершилася, кортеж рушив до Парижа. Міністр їхав в окремому автомобілі разом із полковником Мартеном. За ними тягнулися машини охорони, поліції та представників малагавійської делегації.

Кілька хвилин вони їхали мовчки. Потім міністр подивився на Мартена.

— Ви все ще вважаєте, що він повернувся саме заради Н’Джали?

— Не вважаю, — відповів Мартен. — Я це знаю.

Міністр відкинувся на спинку сидіння.

— І що ви пропонуєте?

— Скоротити програму візиту.

— Це неможливо. Франція у цьому візиті ​​більше, — пояснив міністр, — за цей час ми маємо умовити Н’Джаду віддати нам концесію на розробку найбагатшого родовища нафти та газу і укласти угоду про будівництво заводу з переробки.

Він на мить замовк, розглядаючи краєвиди за вікном.

— Експерти кажуть, що Н’Джала не надто охоче йде на це, переговори кілька разів відкладалися. Нас ніхто не зрозуміє, якщо ми раптом заговоримо про скорочення візиту… — зітхнувши, підсумував міністр.

— Не знаю, чи вистачить трьох днів для того, щоб переконати його підписати договір, але для того, щоб убити, часу більш ніж достатньо…

Міністр різко повернувся, кинувши на полковника злий погляд.

— Тоді можна хоча б змінити місце проживання президента, - продовжував наполягати Мартен.

— Н’Джалу розмістили у готелі Рітц на площі Вандом. Ви розумієте рівень. Не всіх президентів Європи та Америки розміщають у цих розкошних апартаментах. А ви що пропонуєте?