Глава 11. Тінь за спиною

Цього ранку Гійом Розен прокинувся в поганому настрої. Сам не розуміючи чому, він, за давньою звичкою, зварив собі міцну каву, коли в квартирі пролунав телефонний дзвінок.

Чоловік підняв слухавку.

— Полковник Розен. Слухаю.

Те, що він почув, настрою не поліпшило.

Він мовчки поклав слухавку, різкіше, ніж зазвичай, поправив краватку, засунув пістолет до поясної кобури, накинув піджак і поспіхом вийшов із дому.

За пів години він уже стояв у квартирі Бомонів.

Як завжди, бездоганно вдягнений, із тією холодною стриманістю, яка приховувала не емоції, а звичку все контролювати.

Перед ним, на килимі з густим ворсом, сиділа Жанна Бомон. Вона тихо схлипувала, не помічаючи, що домашній халат трохи збився, оголивши стрункі ноги.

Розен нахилився до неї.

— Не хвилюйтеся, мадам Бомон. Він уже пішов.

Він допоміг їй підвестися й посадив на круглу канапу.

Потім заговорив майже ввічливо:

— Це був чудовий жарт із будильником, мадам Бомон. Але тепер нам потрібна ваша допомога.

— Я вже допомагала вам.

Вона підняла на нього втомлені очі.

— Два роки тому.

Розен удав, що не почув докору.

— І все ж таки... Куди він пішов?

— Хто?

— Бомон.

— Не знаю.

— Коли він пішов?

— Не знаю.

— Де він зараз?

— Не знаю.

— Коли має повернутися?

— Не знаю, — майже пошепки відповіла Жанна.

Розен удавано зітхнув.

— Так... Для розмов із вами справді треба запастися неабияким терпінням.

Бомон обережно ширше прочинив стулку вікна.

Крізь відчинені двері сусідньої кімнати він бачив Жанну, що сиділа на канапі, обхопивши себе руками, самого Розена, який повільно проходжувався вітальнею, і ще одну жінку — гладко зачесану, у скромному сірому костюмі.

Жосс одразу впізнав її.

Клер Леру — лейтенант із бригади Розена. Про неї в поліції ходили гидкі чутки.

Розен повільно обвів поглядом кімнату, торкаючись очима меблів, книжкової полиці, фотографій, вікна, ніби сама квартира могла видати господаря.

— Обставини змінилися.

Жанна мовчала.

Розен підійшов майже впритул, узяв її за підборіддя й кілька секунд дивився просто в очі.

— Ми можемо продовжити розмову інакше.

Він повернувся до молодої жінки.

— Клер.

Та ледь помітно кивнула.

— Поговоріть із пані Бомон.

— Так, мсьє полковник.

Вона всміхнулася.

— Мадам Бомон така мила... така чарівна... така терпляча.

Клер зробила крок уперед.

— Ось зараз і перевіримо, наскільки вона терпляча насправді.

Ванна кімната була маленькою. Біла кахляна плитка відбивала світло так яскраво, що обличчя здавалися майже безбарвними. Клер зачинила двері й неквапливо поклала рукавички на край умивальника.

— Тут нам ніхто не заважатиме.

Вона говорила спокійно.

Саме це лякало найбільше.

Жанна мовчала.

— Мені не потрібне ваше зізнання.

Клер підійшла ближче.

— Мені потрібна правда.

Говорячи це, вона взяла Жанну за зап'ястки й майже силоміць підвела на ноги. Потім нахилилася так близько, що їхні обличчя майже торкнулися одне одного. Тільки тепер Жанна помітила дивний гарячковий блиск у прозорих сірих очах Клер. На її блідій шкірі повільно проступав рум'янець.

Вона торкнулася долонею крана. Вода зашуміла.

— Люди починають говорити швидше, коли розуміють, що часу стає дедалі менше.

Клер повільно провела пальцем по вирізу Жанниного халата. Її пальці були холодними й вологими.

Жанна здригнулася від огиди.

— Знаєш, люба? — майже ласкаво промовила Клер. — Ти його більше ніколи не побачиш.

Вона уважно вдивлялася в її обличчя.

— І ця ніч була вашою останньою ніччю разом. Після двох років розлуки ви, напевно, кохалися... Як тобі більш подобається… Розповіси мені… Яка ж в тебе ніжна шкіра...

Клер ледь усміхнулася.

— Після такої ночі нашій милій дівчинці не завадить гарний душ.

Вона почала стягувати з Жанни халат.

— Ні... Лишіть мене! — Жанна відштовхувала її холодні, настирливі руки.

— Гарний душ, — спокійно повторювала Леру, ніби говорила про звичайну процедуру. — Спочатку гарячий. Потім холодний. А потім я покажу тобі дещо... І ти заговориш.

Жанна дивилася їй просто в очі.

Не на воду.

Не на руки.

Саме в очі.

Клер зробила ще крок.

Жанна рвучко вирвалася, залишивши халат у її руках, і кинулася до Розена.

Комісар стояв біля вікна, задумливо дивлячись на вулицю.

— Залишіть мене... Припиніть цю гру... Благаю вас... — насилу вимовила Жанна, захлинаючись слізьми.

Розен навіть не озирнувся одразу.

Потім сухо відповів:

— Мадам, я не можу перебувати в одній кімнаті з роздягненою жінкою. Це виходить за межі пристойності.

Він перевів погляд на Леру.

— Виведіть її звідси, мадемуазель. Ви все-таки жінка.

— Звісно, мсьє полковник, — відповіла Клер майже весело.

Вона накинула халат на Жаннині плечі й силоміць повела її назад до ванної.

— Я її добре помию... І мені здається, вона заговорить.

Двері зачинилися.

Клер одразу змінилася. Усмішка зникла.

— Ти справді заговориш, — сказала вона вже зовсім іншим голосом.

Вона різко смикнула халат із Жанниних плечей і відкрила гарячу воду. Пара почала швидко наповнювати тісну ванну кімнату. Клер розстебнула верхні ґудзики блузки, закотила рукави й зробила крок уперед.

Саме цієї миті за її спиною майже беззвучно прочинилися стулки вікна.

Бомон рухався так, як колись учив його Пікар.

Без поспіху.

Без зайвого шуму.

Використовуючи ту коротку мить, коли вся увага людини прикута до іншої цілі.

Клер навіть не встигла озирнутися. Його ліва рука миттєво затиснула їй рот. Права ковзнула під підборіддя. Короткий, точний рух. Тіло Леру безвільно осіло на підлогу.