Глава 10. Старий будильник

Бомон стояв у вагоні метро, відвернувшись від натовпу. Залізна естакада несла потяг уперед, над вимитим дощем асфальтом бульвару Гарібальді. За вікном, майже на рівні очей, миготіли класичні паризькі фасади кольору піску: мереживо кованих балконів, затишні мансарди, горщики з геранню на підвіконнях, що ловили останнє осіннє сонце. Але ось потяг зробив затяжний, плавний поворот, і декорація за склом почала стрімко змінюватися. Металевий гуркіт коліс, що відлунював від стін будинків, затихає коли вагон вийшов на пряму лінію бульвару де Гренель.

Простір навколо раптом розширився. Тісна геометрія паризьких вулиць на мить відступила, і між силуетами османських кам'яниць, немов за помахом диригентської палички, спочатку з'явився лише ажурний шпиль, затиснутий між сірими дахами. Але з кожним метром руху поїзда залізне мереживо Ейфелевої вежі розгорталося у всій своїй монументальній величі.

Вежа здавалася неймовірно близькою — вона ніби рухалася паралельно з поїздом, то ховаючись за кронами платанів, що росли вздовж бульвару, то знову виринаючи в сонячних променях. Унизу, під коліями, ритмічно миготіли автомобілі, гуркотіли мотоцикли й моторолери, а велосипедисти та пішоходи на алеях здавалися крихітними постатями. Потяг упевнено летів над цим міським краєвидом, і попереду вже відчувалася прохолода Сени.

«Боже, як же я скучив за всім цим», — подумав Бомон, спостерігаючи за людським мурашником унизу.

Два роки тому він залишав це місто впевненою ходою людини, яка отримала чергове завдання. Тепер повертався сюди майже невидимкою — у потертому піджаку, з густою бородою, невеликим згортком під пахвою й обличчям, яке змінили не стільки роки, скільки пережите.

Метро прийняло його так само байдуже, як море колись прийняло корабель. Він спустився довгими сходами, купив квиток, дочекався потяга і став вікна. Вагон був напівпорожній. Жінка читала роман, літній чоловік дрімав, двоє студентів сперечалися про футбол. Ніхто не звертав на нього уваги.

Він стояв у кутку біля вікна, не озираючись. Але Париж не любить людей, які надто довго стоять на місці.

Раптом потяг вилетів із тіні прилеглих будинків на міст Бір-Хакім. Тут, на висоті другого ярусу цього унікального двоповерхового мосту, Бомон знову відчув майже фізичний візуальний вибух: стіни міста раптом зникли, поступившись місцем безкрайньому небу та водній гладі Сени. Праворуч від вагона Ейфелева вежа постала у своєму повному, гігантському зрості. Здавалося, потяг описував навколо неї плавну дугу, дозволяючи розгледіти кожне металеве сплетіння. Колії трималися на витончених чавунних колонах, які ритмічно миготіли за вікном, створюючи в променях сонця своєрідний стробоскопічний ефект. Унизу, на першому рівні мосту, рухалися автомобілі, а ще нижче, по Сені, повільно пливли прогулянкові кораблики Bateaux-Mouches, залишаючи за собою білі пінисті шлейфи.

Бомон дивився на все це мовчки.

Колись цей краєвид здавався йому буденним. Тепер він побачив його очима людини, яка двічі народилася: вперше — коли стала агентом, удруге — коли вибралася з малагавської каменоломні.

Бомон вийшов на Пассі. Осіннє повітря було прохолодним. Вітер, що приходив від Сени, приносив запах води, мокрого каменю й каштанового листя. Під мостом туристи фотографувалися на тлі вежі, навіть не здогадуючись, що за кілька десятків метрів повільно йде чоловік, якого французька держава вже давно викреслила зі своїх списків.

Бомон звернув на Рю де О.

Вже настав вечір, і вулиці залив жовтий світло ліхтарів. Цей район майже не змінився: ті самі вузькі фасади, ковані балкони, старі двері з латунними ручками, маленька кав'ярня на розі.

Змінився лише він.

І, можливо, люди, до яких він ішов.

Бомон не поспішав. Після двох років, проведених у світі, де необережний рух міг коштувати життя, він добре знав: найкращий спосіб залишитися непоміченим — не дати оточенню жодного приводу звернути на себе увагу. Париж був для нього знайомим містом, але тепер він дивився на нього очима людини, яка повернулася з небуття, а тому кожна деталь могла виявитися пасткою.

На протилежному боці вулиці Бомон одразу помітив автомобіль, припаркований трохи далі, ще одну автівку біля перехрестя і кількох чоловіків, які намагалися зображати випадкових перехожих. Один стояв біля газетного кіоску, другий час від часу переходив вулицю, третій курив, сховавши руки в кишені пальта.

Вони були досить добре підготовлені, щоб не привертати уваги звичайного мешканця Парижа, але недостатньо добре, щоб обдурити Бомона.

Він одразу зрозумів: будинок його дружини Жанни перебуває під спостереженням.

Це не здивувало його. Після телеграми в Центрі вже знали, що він повернувся, а отже, чекали, що рано чи пізно він спробує вийти на зв'язок із нею. Вони могли не знати точно, де він знаходиться, але цього було достатньо. Люди, які стежили за Жанною, чекали не стільки самого Бомона, скільки його першої помилки.

Він не збирався її робити.

Телефонна будка стояла біля перехрестя. Бомон кілька секунд тримав слухавку в руці, перш ніж набрати номер, який добре пам'ятав — бо цей номер був його власний.

Два роки нічого не змінили.

У слухавці пролунали довгі гудки.

Потім озвався знайомий жіночий голос:

— Алло?