Глава 8. Закодована телеграма

Марсель зустрів його запахом нафти, риби й шумом великого міста. Після вологого, задушливого повітря Малагаві й солоного вітру відкритого моря, після двох років, протягом яких він звик до запаху поту, пилу, гнилої їжі й людського страху, гамір порту здався Бомону майже нереальним. Тут усе було надто звичним і водночас давно забутим: крики портових робітників, гуркіт візків, скрегіт металевих тросів, запах дизельного пального, крики моряків, що лунали з палуб і причалів, сонячні плями на бруківці. Удалині, над дахами складських будівель, височіли крани, а за ними синіла затока, спокійна й байдужа до людських доль.

Бомон стояв біля борту й дивився на берег.

Франція.

Він не відчув того, чого, мабуть, очікував би інший після двох років каторги. Не було ні радості, ні полегшення, ні бажання впасти на коліна й поцілувати землю. Можливо, тому, що за цей час Франція стала для нього не місцем, а спогадом. Далеким, майже вигаданим світом, який існував десь по той бік океану, поки він повільно вмирав у малагавійській каменоломні.

Тепер цей світ знову був перед ним.

І він не знав, чи прийме його.

Боцман знайшов його біля трапа. Старий кілька секунд мовчки дивився на Бомона, наче намагався запам’ятати його обличчя, хоча за час плавання вони майже не розмовляли. Бомон працював, не ставив зайвих запитань і не розповідав про себе. Боцман також не питав. На морі люди швидко розуміють межі, за які краще не заходити.

— Ну що, французе, — нарешті сказав він, — приїхав.

Бомон усміхнувся.

— Схоже на те.

— А далі?

Бомон поглянув на місто.

— Париж.

Боцман кивнув, ніби саме такої відповіді й очікував.

— У тебе там хтось є?

Бомон на мить замислився. Тепер він не був упевнений навіть у тому, що люди, яких він пам’ятав, досі живі, що вони його впізнають і що він сам залишився тією людиною, яку вони знали.

— Побачимо, — відповів він.

Боцман витягнув із кишені пачку сигарет, дістав одну й простягнув Бомону. Той узяв сигарету, але не запалив.

— За роботу не забудь, — сказав старий.

Бомон дістав гроші.

— Ми домовлялися.

— Домовлялися, — погодився боцман. — Але я не про гроші.

Бомон подивився на нього.

— Ти міг не дотягнути до Франції.

— Знаю.

— А все одно пішов.

— Так.

Старий посміхнувся куточком рота.

— Тоді, мабуть, усе правильно.

Він простягнув руку.

Бомон потиснув її.

Це було їхнє прощання. Без зайвих слів, без обіцянок зустрітися знову. Через кілька хвилин боцман уже повернувся до роботи, а Бомон, узявши свій невеликий згорток, спустився на причал і загубився серед людей.

Він ішов повільно, хоча всередині його вже давно охоплювало нетерпіння.

Марсель залишався позаду.

***

На вокзалі було людно. Бомон купив квиток до Парижа за гроші, що залишилися після переходу, і сів у вагон без багажу. У нього не було валізи, не було документів, які могли б пояснити, звідки він узявся і де перебував останні два роки, не було нічого, що пов’язувало б його теперішнє життя з тим, яке він залишив у Франції.

Лише старий паспорт.

І код.

Набір цифр, складений у послідовність, зрозумілу тільки йому та, можливо, комусь із шифрувальників Генерального директорату зовнішньої безпеки. Для сторонньої людини ці цифри не означали нічого. Для нього вони були дверима.

Дверима, які він не знав, чи відчиняться.

Потяг рушив.

Марсель повільно віддалявся за вікном: спочатку зникли склади, що тягнулися вздовж залізниці, потім будинки, причали, крани, і невдовзі залишилася тільки вузька смуга блакитного моря. Бомон дивився на неї доти, доки останній шматок затоки не сховався за пагорбом.

Тепер починався інший етап.

Рано вранці марсельський потяг TGV прибув в осінній, затитий золотом Париж. Над містом плив білястий світанковий серпанок, а французька столиця вдягнулась у свої найкращі осінні шати. Платани вздовж бульварів і каштани в парках палали відтінками міді, охри та глибокого бурштину. Після прогрітого сонцем, солоного й галасливого Марселя, жовтневий Париж пахнув зовсім інакше: прохолодою Сени, смаженими каштанами, випічкою з найближчої boulangerie, який тут, здається, є частиною атмосфери. Лише з наближенням до вокзалу до цих запахів домішувався їдкий димок локомотивів.

 Середина жовтня видалася сухою, і це справжній дарунок — жодного натяку на сірий паризький дощ. У натовпі, що хлинув з вагона на перон паризького вокзалу Gare de Lyon, різко вирізнявся чоловік із темною африканською засмагою, сивуватою щетиною на щоках і в легкому, не зовсім доречному для цієї пори, світлому костюмі. Пасажири з валізами у своїх класичних осінніх тренчах, об'ємних шарфах і кашемірових пальтах здавалися йому безтурботними акторами масовки.