Глава 7. Між двома берегами

Коли вантажне судно вийшло у відкрите море, Бомон ще довго дивився на берег. Біндовіль повільно танув у ранковому серпанку, портові крани втрачали обриси, а берегова лінія розчинялася в гарячому повітрі так само непомітно, як зникають спогади, які більше не можна повернути. Він дивився на синю морську воду та білу смугу піни, яку залишали за кормою старі, але ще потужні гвинти корабля. Лише одного разу озирнувся на місто, де залишилася Джені, а потім знову перевів погляд на море.

Боцман не обдурив. Уже за годину він отримав першу роботу.

— Ти не пасажир, французе, — буркнув кремезний моторист, простягаючи йому жорстку щітку. — Якщо хочеш їсти, зроби так, щоб палуба стала схожою на дзеркало.

Бомон мовчки взяв щітку. Він працював до полудня, драючи дошки, на яких засохли сіль, мазут і риб'яча кров. Сонце припікало так само нещадно, як у Малагаві, але вперше за довгий час він відчув дивну різницю. Тут ніхто не стояв над ним із прикладом автомата. Ніхто не рахував ударів кирки. Ніхто не чекав, коли він упаде від виснаження.

Коли робота закінчилася, кок поставив перед ним миску густої рибної юшки, шматок чорного хліба і кухоль міцної кави.

— Заслужив.

Бомон подивився на їжу майже з недовірою. Тихо промовив:

— Дякую!

Ще два роки тому він не звернув би уваги на таку вечерю. Тепер вона здавалася розкішшю. Він їв повільно, смакуючи кожен ковток, і вперше помітив, що море пахне зовсім не так, як океанський берег біля Малагаві. Тут у повітрі було більше солі, більше холодної свіжості, і вечірній вітер уже не душив, а приносив полегшення.

Уночі йому не спалося, і Бомон знову піднявся на палубу. Корабель рівномірно розрізав темну воду, а над головою висіло таке зоряне небо, якого він не бачив відтоді, як ліг на дах недобудованої будівлі з гвинтівкою FAMAS.

Тільки тепер він дивився на нього без прицілу.

Наступні дні минали майже непомітно. Корабель ішов на північ, важко перевалюючись на довгих хвилях, а Бомон поступово звикав до нового життя. Робота була важкою, але після каменоломні вона вже не здавалася каторгою. Тут його втомлювали не для того, щоб зламати. Він працював тому, що домовився працювати, і це, здавалося б, незначне розрізнення мало для нього майже символічне значення.

Щоранку він виходив на палубу ще до сходу сонця. Від солоного вітру борода ставала жорсткою, руки вкривалися тонким шаром солі, а старий одяг, який дала йому Джені, просочувався запахом моря, мазуту й поту. Він драїв палубу, переносив ящики, допомагав біля канатів, виконував усе, що наказував боцман, і майже не розмовляв із членами екіпажу. Його мовчання нікого особливо не дивувало. На таких суднах завжди вистачало людей, які воліли залишати свої історії при собі.

Іноді боцман дивився на нього довше, ніж потрібно.

Він, мабуть, розумів, що перед ним не звичайний портовий волоцюга. У Бомона були руки робітника, але рухався він зовсім не як робітник. Навіть після двох років виснаження в його поведінці залишалася та особлива настороженість людини, яка звикла помічати те, на що інші не звертають уваги. Він ніколи не сідав спиною до дверей, автоматично запам'ятовував обличчя тих, хто проходив поруч, і прокидався від найменшого незвичного шуму.

Але боцман не ставив запитань.

Можливо, саме тому Бомон почувався тут безпечніше, ніж будь-де після втечі.

Увечері, коли робота закінчувалася, він часто піднімався на верхню палубу й довго стояв біля поручнів. Море поступово ставало для нього не просто дорогою, а своєрідною межею між двома життями.

Позаду залишалися Малагаві, Біндовіль, Джені, Кірота й два роки, які неможливо було повернути. Попереду була Франція — та сама країна, яка колись відправила його на завдання, а потім так само легко від нього відмовилася.

І саме там на нього «чекав» Н'Джала.

Ця думка поверталася щодня.

Спочатку вона була майже нечіткою, але з кожним днем ставала дедалі виразнішою. Бомон почав подумки рахувати час. Він знав, що Н'Джала не сидітиме на місці. Президент Малагаві мав надто багато політичних справ і надто багато бажання залишатися в центрі уваги. Після Женеви, де він мав брати участь у зустрічі країн ОПЕК, його чекала Кампала, потім — Бейрут, а вже після цього Париж. У кожному з цих пунктів його оточуватимуть охоронці, дипломати, політики, журналісти, люди, які вважатимуть себе недоторканними лише тому, що стоять поруч із владою.

Бомон не мав нічого.

Ні паспорта, який дозволив би йому спокійно перетнути кордон.

Ні зброї.

Ні підтримки.

Ні навіть людини, якій міг би довірити свій план.

Але він мав те, чого не було в них.

Час.

Точніше, його залишалося дедалі менше.

Бомон дістав із кишені маленький аркуш паперу, на якому кілька днів тому записав дати. Він сидів біля кормового борту, прикривши запис від вітру долонею, і ще раз підрахував, скільки днів залишилося до кінця жовтня.

Н'Джала мав прибути до Париж приблизно в цей час.

Якщо все складеться.