Глава 6. Біндовіль

Само місто — Столиця Малагаві, Біндовіль — з'явилося перед ним ближче до вечора. Спочатку він побачив лише далеку смугу будинків, над якою висів густий серпанок червонуватого пилу. Потім до нього долинули автомобільні гудки, уривчасті вигуки торговців, глухий гуркіт вантажівок і той особливий міський шум, що народжується не від одного звуку, а від тисяч голосів, двигунів і кроків, які зливаються в безперервний гул.

Дорога поступово втягнула його в людський потік, і після багатьох днів самотності серед джунглів це здавалося майже нереальним. Люди поспішали повз нього, несучи на головах кошики, тягнучи за руки дітей, торгуючись просто посеред вулиці, сміючись і сварячись так голосно, ніби саме життя тут ніколи не знало мовчання. Місто жило своїм життям, і нікому не було діла до людини, яка щойно вийшла з пекла.

Ніхто не дивився на нього довше, ніж на мить. Для Бомона це було несподіваним полегшенням.

Ще кілька днів тому він був утікачем, за яким ішли солдати. Тепер він став лише одним із сотень виснажених чоловіків, які щодня приходили до Біндовіля в пошуках роботи, їжі чи притулку. Місто ковтало незнайомців так само легко, як вечірній вітер ковтав пил, що підіймався з-під автомобільних коліс.

Бомон йшов без певної мети, покладаючись лише на пам'ять.

Кірота не раз розповідав про Біндовіль, коли вони мали короткий відпочинок між роботою на каменоломні або пізніше — вже після втечі, коли вони стомлені грілися біля багаття у вологих африканських джунглях. Розповіді Кіроти були просякнуті сумом, він сумував за рідним містом, сумував за сестрою. Він згадував старий ринок, де завжди пахло спеціями й сушеною рибою, вузьку вулицю, що спускалася до району дешевих барів, і маленький будинок із потрісканою зеленою брамою, біля якого росло старе мангове дерево. Бомон не був певен, що пам'ятає все правильно. Два роки табору стирали з пам'яті навіть власне минуле, не кажучи вже про чужі спогади. Але інших дороговказів у нього не було.

Першого разу він звернувся до літнього продавця фруктів.

— Старий ринок? — запитав французькою.

Той не зрозумів.

Бомон повторив ламаною місцевою мовою назву, яку колись почув від Кіроти.

Старий кивнув і показав рукою вниз вулицею.

— Прямо. Потім ліворуч.

Бомон подякував і рушив далі.

Чим ближче він підходив до ринку, тим густішим ставав натовп. Під полотняними навісами лежали гори манго, папаї та бананів, поряд із ними — мішки кави, кошики з червоним перцем і ряди копченої риби, запах якої перебивав навіть бензиновий сморід. Сонце вже хилилося до обрію, але спека ще не відступила. Повітря залишалося важким, а каміння мостової віддавало накопичене за день тепло.

Бомон зупинився посеред цього людського вирування й раптом зрозумів, що заблукав.

Кірота говорив про ринок.

Але не сказав, що робити далі.

Він кілька хвилин стояв нерухомо, вдивляючись у незнайомі обличчя, поки пам'ять не підказала ще одну дрібницю.

«Після заходу сонця вони виходять на ріг біля старої пивної...»

Тоді Бомон не надав цим словам значення.

Тепер вони могли стати єдиною ниткою.

Він знайшов стару пивну майже випадково. Її важко було не впізнати: облуплена жовта стіна, вицвіла дерев'яна вивіска, кілька хитких столів просто неба і чоловіки, які вже починали свою вечірню випивку. На розі, трохи осторонь світла гасових ліхтарів, стояли жінки.

Вони майже не розмовляли між собою.

Лише чекали.

Хтось палив. Хтось поправляв вбрання. Хтось байдуже дивився на потік чоловіків, що проходили повз.

Бомон повільно підійшов ближче.

Він не знав обличчя Джені.

Знав лише опис.

І тоді побачив її.

Вона стояла трохи далі від інших, спершись плечем на потріскану стіну. Висока, худорлява, з темною майже нічною шкірою, високими африканськими вилицями й гордовитим профілем, який справді нагадував Нефертіті. Але Бомон упізнав її не за цим.

Він упізнав її за очима.

У них було те саме спокійне, трохи сумне мовчання, яке він бачив у Кіроти, коли той вечорами дивився крізь ґрати барака.

Жінка помітила його погляд і, як робила це десятки разів щовечора, зробила крок назустріч.

— Ти заблукав, месьє?

Її французька була несподівано чистою.

Бомон кілька секунд мовчав.

Потім тихо сказав:

— Я шукаю Джені.

Вона уважно подивилася на нього.

— Це я.

Бомон ковтнув сухе повітря.

— Я прийшов від Кіроти.

Ім'я прозвучало так тихо, що майже загубилося в міському гаморі.

Але вона його почула.

Її обличчя змінилося майже непомітно. Посмішка зникла, плечі ніби опустилися, а в очах промайнув страх — не за себе, а за того, чиє ім'я цей незнайомець вимовив так, ніби ніс його через усю країну.

— Де він?

Бомон не відповів одразу.

Він лише похитав головою.

Цього виявилося достатньо.

Джені заплющила очі, повільно вдихнула й, не сказавши більше жодного слова, взяла його за руку.

— Ходімо.

Вона повела його вузькими провулками, де вже запалювалися перші гасові ліхтарі. За їхніми спинами Біндовіль продовжував сміятися, торгувати й пити, ніби в цьому місті смерть ще одного чоловіка нічого не змінювала.

Але для двох людей, які мовчки йшли темними вулицями, цього вечора закінчувалося життя Кірота і починалася зовсім інша історія.

Джені привела Бомона до старого триповерхового будинку, вони піднялися сходами, що рипіли під ногами у маленьку кімнату під дахом. Ліжко, шафа, круглий столик біля вікна, що виходило на невеличку терасу, за якою простиралася океанська гладь.

Дівчина принесла теплу воду й домогла Бомону зняти одяг, що був пропитаний потом, кров’ю та африканським пилом. Тільки тоді він зрозумів, наскільки виснажений.

Джені допомогла йому помитися.  Вода змивала з його тіла пил, піт і бруд принесені довгою дорогою. І разом із ними ніби поволі відходило те життя, яке він тягнув за собою з табору.