Глава 5. Втеча

План визрівав повільно, майже непомітно, і протягом наступних кількох тижнів Бомон із його новим товаришем обговорювали майбутню втечу лише тоді, коли були впевнені, що ніхто не чує. Вони не могли дозволити собі жодної необережності. У таборі навіть погляд, затриманий на кілька секунд довше, ніж потрібно, міг викликати підозру, а за підозрою неминуче приходили кийок, карцер або куля. Тому вдень вони залишалися такими самими виснаженими каторжниками, як і сотні інших, а ввечері, лежачи на своїх нарах, подумки повторювали деталі того, що мало стати їхньою єдиною спробою повернути собі свободу.

Найважче було знайти спосіб залишити табір. Огорожа здавалася неприступною, охоронці постійно контролювали бараки, а сторожові вишки дозволяли прострілювати відкритий простір навколо табору. Та Бомон знав: будь-яка система, створена людьми, має слабке місце. Потрібно було лише знайти потрібну мить. І вони знайшли її.

Одного ранку, коли після нічної зливи земля навколо бараків перетворилася на суцільне багно, Бомон і Кірота дробили камінь у віддаленому вибої, їх сторожили троє тюремників. Сонце стояло високо, у вибої було душно, солдатів швидко розморило від спеки і вони посідали неподалік тіні скелі.

Кірота мовчки кивнув Бомону, який тієї ж миті із криком болю схопився за живіт, упав на землю і завив, почав кататися в пилюці.

Солдати насторожилися. Один із них, прихопивши автомат, обережно підійшов до Бомона. Але тільки-но він наблизився на відстань кількох кроків, Жослен вивернувся, мов змія, і різким рухом ноги вибив у нього зброю з рук. Наступний удар ліктем у щелепу змусив ката замертво звалитися на землю із хрускотом кісток. Його напарник схопився було за пістолет, але Кірота, що непомітно підкрався, з розмаху опустив важку кирку йому на голову.

— Що за... — крикнув третій, підводячись намагаючись зірвати з плеча автомат, але Бомон уже був поруч.

Короткий, точний удар пальцями в горло позбавив нападника повітря. Професіонал діяв на чистому автоматизмі: перехоплення зброї, удар прикладом у живіт третьому охоронцю, залом руки і глухий удар об камінь. За якісь п'ять секунд троє озброєних, ситих катів лежали на землі. Хтось стогнав, хтось затих назавжди. Інші в'язні завмерли в німому шоці. Вони вперше бачили, як хтось дав відсіч цим богам у формі.

За кілька хвилин усе було скінчено. Вони завалили трупи солдатів купою каміння, прислухалися — навколо було тихо. Вони забрали зброю і, ховаючись за рідким чагарником, рушили до річки, що звивалася вдалині широкою блискучою стрічкою.

Вони не бігли.

Поки ще не могли.

Вони йшли, пригинаючись, ховаючись між камінням і густою рослинністю, дедалі далі від табору. Позаду кілька разів пролунали крики, потім постріли, але відстань між ними та переслідувачами поступово збільшувалася. Лише коли вони опинилися далеко за межами табору, Бомон дозволив собі зупинитися.

Він сперся рукою на стовбур дерева й важко дихав.

Його товариш стояв поруч, так само виснажений, але в його очах уперше за багато років світилася справжня радість.

Вони втекли.

Проте свобода виявилася зовсім не такою, якою вони уявляли її за ґратами.

Першу ніч вони провели просто неба. Земля була мокрою після дощу, навколо безперервно шуміли дерева, а десь далеко час від часу долинали звуки, яких Бомон не міг розпізнати. Він майже не спав. Кожен шелест змушував його підводити голову, кожен далекий шум здавався наближенням переслідувачів.

Уранці вони рушили далі.

Тепер перед ними лежали джунглі, що дихали їм у спину сирим гнильним жаром. Гілки дерев із м'ясистим листям шмагали по обличчю, а під ногами чавкав слизький мул, наче намагався затягнути втікачів назад, у підземні камери табору. Сонце, пробиваючись крізь густу крону дерев, перетворювало повітря на важку гарячу пару. Їм доводилося йти повільно, часто зупинятися й прислухатися.

Бомон відчував, як кожен крок віддається болем у ногах. За два роки табір позбавив його більшої частини сили, і тепер навіть проста ходьба вимагала напруження волі. Він уже не був тим чоловіком, який колись міг годинами переслідувати ціль або долати десятки кілометрів із важким спорядженням. Тепер він ішов, тому що мусив іти.

Його товариш ішов попереду й час від часу озиравався.

— Ще далеко? — запитав Бомон.

— До села?

Бомон кивнув.

— Якщо не зіб'ємося зі шляху, завтра будемо там.

Це «завтра» здавалося майже неймовірним.

Вони йшли до вечора, майже не розмовляючи. Коли темрява остаточно накрила ліс, чоловік показав на невелике підвищення між деревами.

— Тут.

Вони влаштувалися на землі, намагаючись зігрітися від нічної прохолоди. Бомон лежав із заплющеними очима, але сон не приходив. Десь далеко, за густою рослинністю, він почув приглушений звук.

Потім ще один.

Його товариш теж підняв голову.

Вони мовчки подивилися один на одного.

Цього разу сумнівів не залишалося.

Їх переслідували.

Вони рушили ще до світанку.