Глава 4. Засічки на стіні

Наступного ранку Жослена Бомона вивезли з в'язниці ще до сходу сонця. Він не знав, куди саме його везуть. Ніхто не пояснював. Автомобіль довго трясло розбитою дорогою, за вікнами пропливали сірі силуети дерев у досвітній темряві, поодинокі селища, поля, випалені сонцем, і зрідка — маленькі будинки, біля яких уже починався рух.

Бомон сидів за гратами на дерев'яній лаві у будці вантажівки, між кількома іншими в'язнями. На ньому залишилася та сама груба тюремна одежина, яку видали після арешту. Зап'ястя були вільними, але двоє охоронців із автоматами сиділи навпроти, не спускаючи з них очей.

Ніхто не розмовляв.

Дорога тривала кілька годин.

Коли сонце нарешті піднялося над обрієм, Бомон побачив попереду кам'янисті схили й кілька низьких будівель, оточених високим парканом. За ним здіймалася хмара білого пилу.

Каменоломня.

Вантажівка зупинилася.

— Виходь! — гаркнув охоронець.

В'язні один за одним зіскочили на землю.

Бомон ступив останнім.

Він підняв голову й подивився навколо. Пекло мало цілком звичайний вигляд. Кілька бараків, збитих із необтесаних дощок, водонапірна вежа, склад, огорожа і сторожові вишки. За табором — кам'янисті пагорби, що тягнулися до самого обрію. Над усім цим уже з перших годин ранку стояло біле, безжальне сонце.

Один із охоронців штовхнув його прикладом у спину.

— Рухайся!

Бомон зробив крок уперед.

Він ще не знав, скільки часу проведе тут. Не знав, чи вийде коли-небудь за ці ворота. Але вже тоді зрозумів: тут не було потреби в ґратах, щоб утримувати людину. Достатньо було спеки, виснаження і впевненості, що по тебе ніхто ніколи не прийде.

Перші дні він намагався рахувати.

День перший.

День другий.

День третій.

Потім перестав.

Час у каторжному таборі не мав значення. Він перетворився на липку, нескінченну субстанцію, в якій один день нічим не відрізнявся від іншого. Дні згорали під безжальним екваторіальним сонцем, а ночі душили вологою та лихоманкою.

Підйом до світанку.

Шикування.

Каменоломня.

Важкі молоти.

Камінь.

Пил.

Вода — лише тоді, коли її дозволяли.

Потім знову камінь.

Охоронці стежили за кожним рухом. Для них в'язні були не людьми, а робочою
силою, яка мала працювати доти, доки могла триматися на ногах.

Тих, хто падав, били й піднімали. Тих, хто не міг підвестися, просто били. Тих, хто вже не реагував, відтягували убік.

Бомон швидко зрозумів головне правило табору: тут ніхто не цікавився, чому людина більше не може працювати.

Важливо було лише те, чи може вона підняти молот.

Перший тиждень Бомон тримався краще за багатьох. Його тіло пам'ятало роки тренувань. Він знав, як правильно розподіляти сили, як дихати під час важкої роботи, коли на кілька секунд розслабити м'язи, не припиняючи руху. Він майже не розмовляв і не скаржився. Працював мовчки,
зосереджено, ніби виконував чергове завдання.

Охоронці це помітили. І тому навантажували його дедалі більше.

Через кілька тижнів він почав втрачати вагу. Спочатку майже непомітно. Потім ремінь на штанах довелося затягувати на отвір тугіше.

Щоки запали, під очима пролягли темні западини, вилиці стали різкішими, а руки, які колись здавалися сильними й пружними, поступово вкрилися виступаючими венами.

Але найгіршим було не це.

Він почав повільніше прокидатися.

Раніше після короткого сну Бомон одразу сідав на ліжку, перевіряв себе, навколишній простір, звуки за дверима. Тепер кілька секунд просто лежав із заплющеними очима, збираючи сили, щоб підвестися.

Іноді йому здавалося, що тіло більше не належить йому. Воно стало важким, чужим, наче кожен ранок хтось додавав до нього ще кілька кілограмів.

У каменоломні стало важче піднімати кирку.

Спочатку він просто робив більше пауз.

Потім почав чекати, коли охоронець відвернеться, щоб спертися рукою на
камінь і хоча б на мить перевести подих.

Одного разу він упустив кирку. Бомон навіть не відразу зрозумів, що сталося. Метал глухо дзенькнув об камінь.

Охоронець миттєво опинився поруч.

— Підняти!

Бомон подивився на кирку. Кілька секунд він не рухався. Потім нахилився. Пальці не слухалися.

— Підняти! — повторив охоронець.

Бомон стиснув зуби й підняв кирку.

Але цього разу він уже знав: щось змінилося.

Табір почав забирати в нього сили.