Глава 3. «Іменем Республіки…»

Коли його нарешті повели назад до камери, вже настав день.

Світло, що падало крізь вузькі вікна коридору, було сірим і безбарвним. Бомон йшов повільно, відчуваючи кожен рух тіла, але не показуючи цього конвоїрам.

Двері камери з гуркотом відчинилися. Він зайшов усередину. Замок клацнув за спиною.

Тільки тоді Бомон дозволив собі спертися рукою об стіну.

Він стояв так кілька секунд, а потім повільно сів на ліжко.

Перед очима знову виникла фотографія.

Жослен Бомон.

Людина на знімку дивилася кудись убік, не знаючи, що її вже давно перетворили на доказ.

Бомон заплющив очі.

Жан Дюмон був потрібен йому, щоб пережити перший допит.

Але тепер він розумів, що легенда більше не врятує його.

Ті, хто стояв за всім цим, знали його справжнє ім'я.

Знали його професію.

Знали його завдання.

І, найімовірніше, вже знали, яким буде його вирок.

Наступним мав бути суд.

Бомон відкрив очі й подивився на двері.

Він був виснажений, побитий і замкнений у чужій в'язниці, але в ньому залишалося те, чого вони поки що не змогли відібрати: здатність чекати.

І він знав, що іноді саме терпіння є останньою зброєю людини, якій уже нічого більше не залишили.

Він не відчував страху. Принаймні того страху, який зазвичай приходить до людини, коли вона раптом опиняється сама перед невідомістю. Невідомість для нього вже скінчилася. Найстрашніше було не те, що його посадили до в'язниці, а те, що він нарешті зрозумів: усе, що сталося з ним після скасування операції, не було випадковістю.

Його не просто покинули.

Його віддали.

Ця думка повернулася знову, тепер уже без жодних сумнівів. Бомон згадав останні години перед затриманням, людей, які з'явилися в потрібний момент, дивну поспішність, із якою все відбулося, і ту невидиму руку, яка ніби спрямовувала події від самого початку. У Парижі хтось повинен був знати, де він перебуває. Хтось повинен був знати, навіщо він приїхав до Малагаві. Хтось повинен був мати можливість попередити місцеву владу.

І цей хтось не просто знав.

Він дав їм його.

Бомон відкинувся до холодної стіни й на кілька секунд заплющив очі. Перед ним виник Париж — не той Париж, який він залишив, а той, що тепер існував лише в пам'яті: ранкові вулиці, знайомий силует будинку, голос Жанни, її звичка залишати на столі речі саме там, де вони першими потрапляли їй під руку. Він подумав про неї майже без жалю, але з тією внутрішньою тяжкістю, яку не можна було назвати ні страхом, ні тугою.

Чи знає вона?

А якщо знає, то що саме їй сказали?

Можливо, їй повідомили, що він загинув. Можливо, що він зрадив. Можливо, що він діяв сам, без наказу, і тепер Франція не має до нього жодного стосунку. У таких ситуаціях правду ніколи не вигадують одну. Її пристосовують до кожного, кому потрібно щось пояснити.

Бомон розплющив очі й подивився на маленьке віконце під стелею. За ним не було видно неба, тільки вузьку смугу темряви.

Він раптом подумав, що десь далеко, за морем, у кабінетах людей, які ще вчора віддавали йому накази, його справа вже, мабуть, була закрита. Папери підписані, формулювання підібрані, потрібні доповіді зроблені. Можливо, хтось навіть поставив у календарі наступну зустріч, випив каву, повернувся до своїх справ і більше не згадував його імені.

Саме це було найгіршим.

Не в'язниця.

Не самотність.

Не навіть можливий вирок.

А усвідомлення того, що для тих, хто його послав, він уже перестав бути людиною і перетворився на проблему, яку вони успішно передали іншим.

Минуло кілька годин. Бомон не спав. Він лежав на вузькому ліжку, поклавши руки під голову, і слухав життя в'язниці, яке поступово змінювалося разом із ніччю. Десь грюкали двері, чулося коротке сварливе слово, хтось кашляв за стіною, далеко брязкали металеві предмети. Потім усе стихало, але тиша ніколи не ставала повною. Вона лише змінювала свій характер.

Коли двері його камери знову відчинилися, на порозі стояв чоловік у формі. За його спиною світив ліхтар, і тому обличчя залишалося майже в темряві.

— Завтра суд, — сказав він.

Бомон підвівся на лікті.

— За що?

Чоловік подивився на нього так, ніби питання було зайвим.

— За замах на президента.

І пішов.

Двері зачинилися так само тихо, як і відчинилися.

Бомон ще деякий час сидів нерухомо, дивлячись на них. Потім повільно опустився на ліжко.

Отже, вони вже написали історію.

Залишилося лише провести її через зал суду.

Він знав, що завтра від нього вимагатимуть не правди. Правду ніхто тут не шукав. Від нього вимагатимуть певної ролі — ролі людини, яка діяла самостійно, яка порушила накази, яка стала злочинцем не через політичне рішення, а через власну волю. Якщо він погодиться, Франція залишиться осторонь. Якщо заперечуватиме, доведеться доводити існування наказу, якого на папері вже, напевно, не було.