Глава 2. Пастка.

Бомон йшов повільно, не озираючись. Ранкова спека вже починала набирати силу, і над асфальтом тремтіло повітря, розмиваючи обриси будинків та дерева вздовж дороги. Десь за кварталами гуркотів старий автобус, час від часу долинав різкий голос торговця, а з відкритого вікна невеликого ресторану тягло запахом смаженої цибулі та міцної кави, звареної на вогні. Місто жило своїм звичайним життям, ніби кілька хвилин тому в ньому нічого не сталося, ніби на іншому кінці столиці людина, яка мала вбити президента, не отримала наказу припинити операцію.

Бомон не поспішав. Він знав, що поспіх — найкращий спосіб повідомити тому, хто стежить за тобою, що ти вже помітив його присутність. Тому продовжував іти так, як ходив останні три тижні в образі Жана Дюмона — французького інженера, якого цікавили дороги, якість бетону, вартість пального та строки будівництва нового шосе. Час від часу він поправляв рукав сорочки, діставав із кишені пачку сигарет, хоча майже не палив, і байдуже поглядав на вітрини, підтримуючи свою легенду з тією ж ретельністю, з якою щойно тримав у прицілі президентську терасу.

Першу невідповідність він помітив біля газетного кіоску.

Чоловік у світлому піджаку стояв спиною до дороги й удавав, що читає газету. Бомон побачив його відображення у склі вітрини навпроти й одразу зрозумів, що газета була лише приводом залишатися на цьому місці. Чоловік майже не перегортав сторінок, натомість час від часу переводив погляд від тексту до перехрестя, а коли Бомон пройшов повз, на мить завмер. Цього самого по собі було недостатньо, щоб робити висновки. У великому місті завжди знайдеться хтось, хто дивиться не туди, куди треба, і це ще не означає, що за тобою стежать.

Бомон пройшов ще близько сотні метрів.

Біля аптеки стояв темний автомобіль.

Старий «Peugeot», вкритий пилом, як і більшість машин у цій частині міста. За кермом сидів чоловік і дивився прямо перед собою. Бомон не бачив його обличчя, але запам'ятав номер. Цей автомобіль він уже зустрічав раніше — напередодні біля готелю, а днем раніше біля тієї самої бензоколонки, де він, граючи роль Жана Дюмона, кілька хвилин сперечався з власником про якість місцевого дизельного пального.

Тепер дві випадковості склалися в одну картину.

Бомон продовжував йти, не змінюючи темпу. Він не став робити остаточного висновку, тому що професіонал не дозволяє собі діяти на підставі одного відчуття, яким би сильним воно не було. Він просто змінив маршрут і на найближчому перехресті повернув не до центру, як передбачала легенда Жана Дюмона, а в бік ринку.

Там було людніше.

Під полотняними навісами стояли дерев'яні столи з фруктами, жінки торгували овочами, діти пробігали між прилавками, чоловіки сперечалися біля вантажівок, а над усім цим висів тонкий шар червонуватого пилу, який піднімався від кожного автомобіля й осідав на шкірі, одязі та товарах. У такому натовпі можна було зникнути за кілька секунд, і саме тому Бомон звернув сюди.

Він не озирнувся, коли почув позаду кроки.

Спочатку один.

Потім другий.

Через кілька секунд йому здалося, що їх уже троє.

Біля прилавка з апельсинами він зупинився й узяв один плід. Продавець назвав ціну, Бомон простягнув монету, а тим часом у блискучій поверхні металевого чайника, що лежав на сусідньому прилавку, побачив відображення людей, які зупинилися за кілька метрів від нього.

Тепер сумнівів не залишалося.

Його вели.

Питання було тільки в тому, хто саме.

Він поклав апельсин назад і рушив далі, вже не намагаючись перевіряти переслідувачів. У голові тим часом повільно, одна за одною, вибудовувалися деталі ранку: наказ припинити операцію, відсутність зв'язкового, незнайомий охоронець біля президентської тераси, дивна пауза перед передачею наказу, автомобіль, який він уже двічі бачив у різних місцях.

Усе це могло бути випадковістю.

Але Бомон давно знав, що в його професії випадковості рідко повторюються двічі.

Він вийшов із ринку через інший прохід і опинився на широкій вулиці. Сонце вже піднялося високо, білий камінь будинків світився майже сліпучо, а гаряче повітря тремтіло над дорогою. На протилежному боці стояв чорний автомобіль.

Цього разу він уже знав, що побачить.

Чоловік у світлому костюмі стояв біля задніх дверцят. У салоні сиділи ще двоє.

Бомон перейшов дорогу.

Чоловік випростався й уважно подивився на нього.

— Месьє Дюмон?

— Так.

— Вас просять проїхати з нами.

Бомон на мить затримав на ньому погляд.

— Хто?

Чоловік не відповів одразу. Його очі ковзнули по обличчю Бомона, ніби він намагався переконатися, що перед ним саме та людина, на яку він чекав.

— Люди, які відповідають за вашу безпеку.

Бомон подивився на автомобіль, потім знову на чоловіка.

— Ви з французького консульства?

Відповіді не було.

І саме тоді все стало зрозуміло.