Глава 1. Місія "Вбити Н'Джалу"

Малагаві прокидалася повільно, хоча сонце тут ніколи не вміло чекати.

Ще кілька хвилин тому савана лежала під тонкою попелястою вуаллю ранкового серпанку, дерева здавалися вирізаними з темного паперу, а обрій лише здогадувався про майбутнє світло. Потім схід раптом спалахнув міддю, і тепло, яке всю ніч накопичувалося в камені, в сухій землі, у стінах колоніальних будинків, почало непомітно підніматися вгору, змішуючись із запахом пилу, дизельного пального й листя акацій. День ще тільки народжувався, але вже було зрозуміло, що до полудня повітря стане густим, майже відчутним на дотик.

На околиці столиці, біля покинутого складу дорожньої компанії, стояв старий зелений Land Rover, вкритий таким шаром червонуватого пилу, що його можна було прийняти за місцеву машину, яка роками їздила цими дорогами. Саме на це й розраховували люди, котрі готували операцію.

На капоті лежала карта.

Її краї вже встигли вигоріти від сонця, а згини потемніли від людських пальців. Червоні стрілки позначали маршрути президентської охорони, сині квадрати — службові будівлі, тонкі чорні цифри — години й хвилини, коли той чи інший автомобіль мав з'явитися в полі зору. Усе це було схоже не стільки на військовий план, скільки на креслення годинникового механізму, де кожне колесо повинно було провернутися в точно визначений момент.

Жослен Бомон довго дивився на карту, не торкаючись її руками. Він знав її напам'ять.

За три тижні спостережень президентська резиденція стала для нього майже знайомою будівлею. Він уже пам'ятав, коли міняється варта біля північних воріт, у який час кухарі відкривають задні двері, як сонце ковзає по білому фасаду близько десятої ранку і коли охоронці, самі того не помічаючи, на кілька секунд повертають голови в один і той самий бік.

Бомон давно перестав романтизувати власну професію. Він знав, що найкраща операція — та, у якій нічого несподіваного не відбувається. Саме тому він розрахував план своєї місії по секундах.

Імпровізація починається лише тоді, коли план уже помер.

У Малагаві він жив під ім'ям Жана Дюмона — французького інженера, який представляв дорожню компанію, що оцінювала перспективи будівництва нового шосе між столицею та портом. Його документи були бездоганними, посвідчення водія мало потерті краї, рахунки з готелю виглядали правдивими, а в кишені лежали дрібні папірці з місцевими телефонами, які вже давно втратили будь-який сенс, але робили легенду живою.

За ці три тижні він встиг стати звичною постаттю в цій центральноафриканській країні.

Його пам'ятав господар бензоколонки, який одного разу сперечався з ним про якість французького дизеля. Його впізнавав бармен у готелі «Impala», де Бомон щоранку замовляв каву, навіть коли не робив жодного ковтка. Один бельгійський журналіст двічі обіграв його в більярд і тепер охоче міг би підтвердити будь-кому, що французький інженер існував насправді.

Саме для цього й створюють хорошу легенду. Щоб після її смерті залишилися свідки.

Після завершення операції Жан Дюмон мав розчинитися без сліду — разом із паспортом, фотографіями, квитанціями, випадковими знайомствами і навіть із манерою говорити трохи повільніше, ніж говорив сам Бомон.

Професія навчила його робити дивні речі. Іноді доводиться прожити чуже життя так переконливо, щоб потім ніхто не пошкодував про його зникнення.

Малагаві любила контрасти.

У центрі столиці височів президентський палац — білий бетон, дзеркальні фасади, американські кондиціонери й жовто-зелені прапори новопроголошеної республіки біля парадного входу. Усього за кілька кварталів жінки несли воду в глиняних глечиках, діти ганяли саморобного м'яча між дерев'яними халупами, а старі автобуси здіймали такі хмари пилу, що вони ще довго висіли в повітрі після того, як двигун уже замовкав.

Париж називав Н'Джалу диктатором.

Газети — реформатором.

Опозиція — катом.

Бомон не мав звички сперечатися ні з жодним із цих визначень. Його справа починалася там, де політики вже закінчили свої промови.

У DGSE існувало правило, яке ніколи не записували в інструкціях. Агентові не потрібно знати всю правду. Йому достатньо знати свій час. Близько дев'ятої він зайняв позицію.

Недобудована адміністративна будівля стояла навпроти резиденції вже кілька років. Вона так і не отримала ні скла, ні дверей, ні людей, які мали б працювати всередині. Бетонні перекриття накопичували нічну прохолоду, і лише тут, на пласкому даху, ще можна було дихати без відчуття, ніби легені вдихають гарячий метал.

Гвинтівка лежала перед ним.

Не як символ сили.

Як інструмент.

Він завжди дивувався людям, які любили зброю. Для нього вона була схожа на точний вимірювальний прилад: її цінність полягала не в гуркоті пострілу, а в тому, наскільки бездоганно вона виконувала свою єдину функцію.

У прицілі повільно оживав президентський двір.

Охоронці.

Ад'ютант.

Секретар.

Жінка з тацею, що несла срібний кавник.

Потім він помітив чоловіка, якого не було на жодній фотографії.