Глава 6.

Коли біль нарешті відступив, його змінила дивна легкість. Жорж ще не розплющив очей, але вже відчув знайомий запах холодного металу, стерильного повітря й антисептика. Після трьох діб серед диму, крові й запаху пожеж він здавався майже неприродним, проте Жорж одразу зрозумів, де опинився.

Медичний сектор Нульового плану.

Він повільно вдихнув, ніби перевіряючи, чи справді знову може дихати, і лише тоді розплющив очі. Над ним була звичайна біла стеля військового шпиталю. Не чисте блакитне небо, не ядерні хмари над горизонтом і не уламки орбітальної станції, що розліталися високо над приреченим світом.

Жорж довго дивився на стелю, не рухаючись. Йому здавалося, що варто лише заплющити очі, і він знову опиниться серед контейнерів, почує постріли або відчує, як бетон здригається під ногами від далекого ядерного вибуху. Але навколо панувала тиша, якої він не чув уже багато днів.

Двері тихо відчинилися, і до палати зайшов літній лікар. Він уважно подивився на прилади, що стежили за станом пораненого, перевірив кілька показників і лише тоді перевів погляд на Жоржа.

— Нарешті, — тихо сказав він. — Ми вже почали хвилюватися.

Жорж нічого не відповів. Лікар, схоже, й не очікував відповіді. Люди, які поверталися з інших планів примусово, нерідко приходили до тями не одразу, а перші години після пробудження майже не розмовляли. Проте цього разу лікаря непокоїв не лише фізичний стан пацієнта. У погляді Жоржа було щось таке, чого не показували жодні прилади.

— Вас знайшли непритомним одразу після повернення, — продовжив він. — Удар у голову, численні забої. Браслет повністю знищений. Якщо чесно, ми досі не розуміємо, як вам удалося пережити примусове повернення в такому стані.

Жорж повільно повернув голову.

— Інші?

Лікар не відповів одразу, і цієї короткої паузи виявилося достатньо. Жорж заплющив очі. Він не знав, на яку відповідь сподівався, ставлячи це запитання, але тепер принаймні не потрібно було чекати.

Минуло ще кілька хвилин, перш ніж лікар знову порушив мовчання.

— Характерники повернулися. Не всі, але ті, хто повернувся, вже доповіли про те, що сталося. Щойно лікарі дозволять, із вами теж захочуть поговорити.

Жорж ледь помітно кивнув. Він подумав про Віктора, про молодого солдата, який опустився навколішки посеред платформи, затиснувши голову руками, про літнього техніка з металевим кухлем і про водія, який ще за кілька хвилин до початку стрілянини сміявся, розмовляючи через браслет. Перед очима знову постав маленький дитячий рюкзак із моделлю космічного корабля, а за ним — сліпучий спалах у небі, що поглинув орбітальну станцію.

Усі ці люди залишилися там. А він повернувся.

Жорж не міг знайти в цьому ні справедливості, ні логіки. Він знав, що нічого не міг змінити, але від цього було не легше. Серед мільйонів людей, які ще три дні тому жили своїм звичайним життям, будували міста, виховували дітей і готувалися летіти до інших планет, саме він опинився одним із тих небагатьох, кому судилося залишити цей світ живим.

Наступного ранку лікарі дозволили Жоржу недовго розмовляти. Він сидів біля широкого вікна палати й дивився на безкраї білі простори Нульового плану, коли двері тихо відчинилися. До кімнати увійшов високий чорношкірий чоловік у простому темному одязі без жодної показної розкоші. Лише невеликий срібний знак на комірі вказував на те, що перед Жоржем стояв гетьман.

За ним увійшов ад'ютант, залишив на столі невелику теку й одразу вийшов. Гетьман не поспішав сідати. Він підійшов до вікна й кілька секунд мовчки дивився на сніг, що повільно опускався на рівнину. Потім обернувся до Жоржа.

— Дякую, що вижив.

У цих словах не було урочистості, і саме тому Жорж не знайшов, що відповісти.

— Не впевнений, що за це варто дякувати.

Гетьман подивився на нього трохи довше, ніж Жоржу було комфортно, але сперечатися не став. Він присів навпроти й поклав теку на коліна.

— Можливо, ти зміниш думку, коли зрозумієш, що саме привіз із собою.

Жорж насупився.

— Я нічого не привіз.

— Інформацію.

Гетьман відкрив теку, але не став нічого з неї діставати.

— Характерники встигли дізнатися дещо до того, як ситуація стала неконтрольованою. Те, що сталося на тому плані, не було випадковістю. Вони знайшли сліди людей, які готували цю катастрофу заздалегідь. Ми поки що не знаємо, хто вони насправді, наскільки велика їхня організація і чого вони хотіли досягти, але тепер ми принаймні знаємо, що хтось стояв за загибеллю цього світу.

Жорж відчув, як усередині щось напружилося. Три доби він намагався знайти ворога, переконуючи себе, що за всім побаченим мусить хтось стояти. Потім, коли люди почали знищувати власні міста, а ядерні ракети полетіли по своїх же територіях, він майже змирився з думкою, що противника, якого можна побачити або назвати, просто немає.

— Ви знайшли їх?

— Ні, — відповів гетьман. — Лише сліди. І цього недостатньо. Ми знаємо, що хтось запустив цей процес, але досі не розуміємо як.

Він трохи подався вперед.