Глава 5.

Наступного ранку транспортний вузол залишався порожнім. Жорж прокинувся від далекого гуркоту й кілька секунд лежав нерухомо, прислухаючись. Звук більше не повторився, але сон остаточно минув, тому він підвівся, перевірив зброю й вийшов із диспетчерської. За ніч нічого не змінилося. Ніхто не прийшов по допомогу, не з'явилися ні військові, ні рятувальники, ні характерники. На бетоні все ще лежали тіла загиблих, між контейнерами стояла покинута техніка, а над величезним комплексом панувала незвична тиша, яку лише зрідка порушував вітер.

Жорж пройшов до краю транспортного вузла й зупинився біля дороги, що вела до міста. Напередодні нею безперервно рухалися вантажні й пасажирські платформи, але тепер широка магістраль була майже порожньою. Подекуди просто посеред смуг стояли покинуті машини, одна врізалася в огорожу, ще дві зіткнулися на перехресті неподалік. Саме місто теж змінилося. Світлі вежі, які ще вчора виблискували на сонці, тепер частково ховалися за димом, а над кількома районами здіймалися темні стовпи. Час від часу звідти долинав приглушений гуркіт, і хоча з такої відстані Жорж не міг визначити його причину, він надто добре знав цей звук, щоб сплутати його з чимось іншим.

Кілька разів над містом з'являлися військові літаки. Вони проходили на великій швидкості, різко змінювали курс і зникали за горизонтом. Жорж стежив за ними, намагаючись зрозуміти, що відбувається, але навіть тут не бачив жодної системи. Одного разу дві машини пройшли майже одна над одною, а за кілька секунд високо в небі спалахнула яскрава крапка. Одна з них почала падати, залишаючи за собою чорний слід, тоді як друга продовжила політ, ніби нічого не сталося.

Жорж повернувся до диспетчерської. Учора він ще думав про те, щоб дістатися міста й спробувати знайти військових, але після побаченого ця ідея вже не здавалася розумною. Він залишався один, із травмованою головою, без мислезв'язку й майже без інформації про те, що відбувалося навіть за кілька кілометрів від нього. 

Найгірше полягало в тому, що він досі не знав, від кого мав захищатися. Людина, яка кілька секунд тому просила про допомогу, могла раптом спробувати його вбити, а той, хто щойно розстрілював беззбройних, міг так само несподівано зупинитися. За таких умов багатомільйонне місто було найгіршим місцем, куди можна було вирушити самому.

До того ж характерники знали, де перебував його підрозділ. Якщо хоча б один із них залишився живим, рано чи пізно він міг повернутися сюди. Жорж вирішив чекати, а вільний час використав, щоб обшукати транспортний вузол, зібрати воду, їжу й усе, що могло знадобитися. Він знайшов справну аптечку, обробив рану на голові, а потім кілька годин намагався відновити хоча б один із каналів зв'язку з військовими. Жоден не відповів.

Інформаційна мережа, однак, ще працювала, і саме через неї Жорж поступово зрозумів, що побачене на транспортній платформі не було локальним випадком. Повідомлення про напади надходили вже з усіх континентів. Військові частини втрачали зв'язок із командуванням або несподівано атакували сусідні підрозділи, після чого бій починався вже всередині них самих. Бойові літаки підіймалися без наказу й завдавали ударів по власних базах, системи протиповітряної оборони збивали свої машини, а в одному з мегаполісів десятки пасажирських платформ одночасно розігналися до максимальної швидкості й увійшли в центральні станції.

Жорж переходив від одного повідомлення до іншого, намагаючись скласти їх у зрозумілу картину. Він шукав те саме, що шукав із першої хвилини стрілянини на платформі: противника. Диверсійну групу, невідому армію, хоча б напрямок, із якого почалася атака. Проте що довше він дивився, то очевиднішим ставало, що звичної логіки тут немає. Люди нападали на своїх, а потім самі ставали жертвами таких самих нападів. Підрозділ міг захопити військову базу, але вже за годину його солдати починали вбивати одне одного. Поліція намагалася евакуювати цивільних, доки хтось із поліцейських раптом не відкривав вогонь по власних товаришах.

Уряди ще намагалися контролювати ситуацію. На екранах з'являлися офіційні представники, оголошували надзвичайний стан, закликали населення залишатися вдома й запевняли, що військові відновлюють порядок. Жорж швидко перестав звертати увагу на ці заяви. Деякі трансляції обривалися просто посеред виступу, а через годину надходило повідомлення, що будівля, з якої велася передача, захоплена або знищена. Ніхто не знав, що відбувається, але всі продовжували говорити так, ніби відповідь ось-ось знайдеться.

Увечері другого дня Жорж натрапив на запис із камери спостереження однієї з лікарень. Спочатку він майже не звернув на нього уваги: таких сцен за останню добу він побачив уже десятки. Чоловік напав на медиків просто в коридорі й діяв так само, як люди на транспортній платформі, — без криків, без помітної люті, здавалося що він просто робить свою роботу. Двоє санітарів намагалися його зупинити, під час боротьби він ударився рукою об металеву стійку, і браслет на його зап'ясті розлетівся на частини.

Жорж уже хотів перейти до наступного повідомлення, але щось змусило його затримати погляд на екрані. Чоловік кілька секунд лежав на підлозі, а потім повільно підвів голову й розгублено озирнувся. Один із санітарів відступив, очікуючи нового нападу, проте чоловік більше не намагався нікого вдарити. Він подивився на власні руки, потім на пораненого медика перед собою, і вираз його обличчя змінився настільки різко, що Жорж мимоволі нахилився ближче до екрана.

За мить запис обірвався.

Жорж спробував повернути трансляцію, але система повідомила про втрату джерела. У локальній пам'яті збереглися лише останні кілька секунд, і він переглянув їх ще двічі, уважно стежачи за чоловіком. Погляд Жоржа мимоволі опустився на власне ліве зап'ястя, де висів розбитий браслет, який перестав працювати ще до переходу між планами.