Глава 2.

Командир коротко махнув рукою.

— Почали.

Вантажні платформи одна за одною рушили до порталу, а підрозділ Жоржа зайняв свої місця навколо колони. Крізь розрив у просторі вже було видно чисте блакитне небо іншого світу, і Жорж, наближаючись до нього, мимоволі затримав погляд на цій майже нереальній для мешканця Нульового плану блакиті.

Скільки б фізики не намагалися пояснити природу планів, а філософи — походження характерників, для Жоржа в самому існуванні такого проходу все одно залишалося щось незбагненне. З одного боку — холодна орбітальна станція над повільно вмираючою Землею, а за кілька кроків — інший світ із власним небом, океанами, містами й мільярдами людей, які ще зовсім недавно навіть не підозрювали про існування Нульового плану.

Перехід тривав лише мить. Жорж давно звик до короткого відчуття холоду, яке щоразу супроводжувало перетин межі між планами, але тіло все одно мимоволі здригнулося. Ще один крок — і холодне повітря орбітальної станції залишилося позаду.

Першим він відчув тепло. Повітря тут було вологим і напрочуд легким, наповненим запахами трави, нагрітої сонцем землі й чогось іще, чому Жорж навіть не міг дібрати назви. На Нульовому плані такі запахи можна було відчути хіба що під захисними куполами природних комплексів, де кожен клаптик живої землі підтримували десятки складних систем.

Жорж повільно зняв шолом. Він робив так щоразу, коли мав можливість. Перед ним розкинувся величезний транспортний комплекс, але погляд майже відразу ковзнув далі, за бетонні майданчики й ангари. На горизонті темніли ліси, між ними виблискували стрічки річок, а далеко вдалині здіймався гірський хребет, вершини якого губилися серед білих хмар.

Та найбільше його, як і раніше, вражало небо. Чисте, глибоке й безкрає, воно щоразу змушувало Жоржа хоча б на кілька секунд забути, навіщо він сюди прибув. На Нульовому плані вже кілька поколінь людей знали справжній колір земного неба переважно зі старих фотографій та записів, зроблених ще до Великого Попелу.

Тут усе це було звичайною частиною життя. Легкий вітер гойдав верхівки дерев, над травою кружляли незнайомі птахи, а десь неподалік лунав дитячий сміх. Він долинав із невеликого парку за огорожею комплексу, де кілька дітей ганялися одне за одним, не звертаючи жодної уваги на військових, які щойно прийшли з іншого світу.

Жорж мимоволі усміхнувся. Щоразу, опиняючись тут, він думав про те, що саме такою могла б залишитися і їхня Земля, якби колись люди не перетворили її на поле останньої великої війни. Без нескінченних міст-шляхів, захованих від мертвого холоду й попелу, без постійного страху перед новими землетрусами, кожен із яких міг одного дня поховати під собою тисячі людей.

Поряд із ним зупинився Віктор. Він також зняв шолом і кілька секунд мовчки вдихав тепле повітря.

— Знаєш... — нарешті сказав він. — Я щоразу почуваюся тут туристом.

Жорж засміявся.

— А я — дикуном.

— Чому?

— Бо досі не можу перестати дивитися на дерева.

Віктор усміхнувся й кивнув. Йому не потрібно було нічого пояснювати. На Нульовому плані справжні дерева давно стали рідкістю. Зелені зони існували під захисними куполами або всередині багаторівневих природних комплексів, де за кожною рослиною стежили майже так само ретельно, як колись за музейними експонатами. Тут же ліси простягалися до самого горизонту, і нікому навіть не спадало на думку вважати їх чимось незвичайним.

Саме за це Жорж любив такі відрядження. Вони нагадували йому, заради чого людство Нульового плану продовжувало шукати вихід. Не заради нових територій чи зброї, а заради можливості одного дня перестати рахувати, скільки століть залишилося їхній планеті.

Командир знову махнув рукою, повертаючи всіх до роботи.

— Не розслабляємося. До транспортної платформи п'ятсот метрів. Вантаж маємо передати за десять хвилин.

Жорж надягнув шолом, опустив забрало й рушив слідом за своїм відділенням.

Транспортна платформа розташовувалася за кількасот метрів від складського комплексу. Підрозділ ішов широкою дорогою, що пролягала через величезний логістичний центр. Обабіч безперервним потоком рухалися вантажні платформи, автоматичні навантажувачі перевозили контейнери, а десятки працівників у світлих комбінезонах займалися своїми справами. Ніхто не звертав особливої уваги на озброєних військових. За роки співпраці поява характерників і підрозділів Нульового плану стала для місцевих майже такою ж буденною, як прибуття чергового транспортного корабля.

Жорж ішов трохи позаду командира, машинально оглядаючи територію. Військова звичка змушувала відзначати розташування будівель, можливі укриття та шляхи відходу, однак цього разу його погляд знову й знову повертався до міста, що починалося одразу за межами транспортного вузла.

Світлі будівлі здіймалися над верхівками дерев, відбиваючи сонячне проміння широкими скляними фасадами. Між ними безшумно ковзали пасажирські платформи, а високо в небі здіймався орбітальний ліфт. Його тонка срібляста нитка губилася серед хмар, з'єднуючи поверхню планети з орбітальними станціями, що ледь помітно виблискували в блакиті.

— Дивись, — тихо мовив Віктор. — Вони таки завершили другу станцію.

Жорж підняв голову. Під час попереднього відрядження навколо нової конструкції ще працювали монтажні кораблі. Тепер станція виглядала завершеною, а навколо неї безперервно снували транспортники, що курсували між орбітою, поверхнею планети та місячними базами.