23.1

Велике м’яке ліжко у спальні Гордія здається справжньою казковою галявиною — простою, спокійною, безпечною. Уляна лежить з одного боку, Гордій — з другого, а між ними, як маленький теплий місточок, — Злата. Вона слухає казку, яку Гор тихим оксамитовим голосом плете просто із нічного повітря.

— …і тоді принц зрозумів, — говорить він, проводячи пальцем по Златиному волоссю, — що вся його хоробрість, всі його перемоги й усі багатства нічого не варті, якщо поруч немає принцеси. Бо принцеса… — він усміхається, дивлячись на Уляну, — завжди була його єдиною любов’ю.

Злата широко розплющує очі, на мить забуваючи дихати.

— І він її… по-справжньому любив? Сильніше, ніж усе?

— Сильніше, ніж дихати, — відповідає Гордій тихо, але так переконливо, що Уляна крадькома відводить погляд.

Злата щасливо видихає, тулиться до його плеча — і за дві хвилини вже спить. Маленькі пальчики тримають його сорочку, ніби вона боїться відпустити свого казкового принца.

Гордій повільно, обережно, щоб не розбудити дитину, піднімається з ліжка. Ковдра м’яко сповзає з його руки. Він робить кілька тихих кроків — і завмирає.

Уляна стоїть біля вікна, спиною до нього. Її плечі ледь тремтять. Вона прикриває рот долонею, намагаючись дихати рівно, але Гордій усе бачить.

І все розуміє.

Він підходить ближче. Без слів. Без ривків чи вимог. Просто стає поруч, на відстані подиху. Тиша між ними густіша за темряву за вікном.

— Улю… — шепоче він, боячись налякати. — Будь ласка… не плач.

Вона не обертається. Але її голос зривається, коли вона говорить:

— Я… не знаю, що зі мною. Це… занадто. Занадто швидко. Занадто сильно. Занадто правильно… — її голос ламається. — А я стільки помилок зробила… що не впевнена, чи маю право на таке щастя.

Гордій робить маленький крок і легенько торкається її руки. Тільки кінчиками пальців. Щоб вона відчула: він поруч. Але не тисне.

— Ти маєш право на все, про що мрієш, — каже він так м’яко, що вона ледве стоїть. — Ти маєш право на любов. На дім. На спокій. На те, щоб хтось тримав тебе, коли ти ламаєшся. Ти маєш право на мене… якщо хочеш.

Її плач стихає. Але тиша стає ще важчою, бо емоції накривають з новою силою.

— Я просто боюся… — нарешті каже вона, стискаючи пальці. — Дуже боюся.

Гордій повільно обіймає її ззаду — тепло, несміливо, але так захисно, що вона нарешті дозволяє собі спертися на нього.

— А я боюся тільки одного, — шепоче він у її волосся. — Що ти знову захочеш тікати.

Гордій стоїть позаду Уляни, обійнявши її так, ніби тримає весь її світ. Її тепле дихання б’ється об тишу, але вона вже не ховає обличчя. Вона дозволяє собі бути слабкою — тут, у його руках.

— Улю… — його голос ледь чутний, ніби він боїться зруйнувати те крихке, що між ними зараз народжується. — Пробач мені. За той… жорсткий спосіб, яким ми з Артемом намагалися тебе врятувати. За брехню, за страх, який ми тобі завдали. Я щодня проклинаю себе за те, як все вийшло… Я просто… — він ковтає повітря. — Я просто так сильно тебе кохаю, що тоді не бачив іншого шляху.

Уляна нарешті обертається. Її очі червоні, але в них — ніжність, не злість. Вона торкається його щоки, і Гордій завмирає.

— Я давно вас пробачила… тебе і Артема, — каже вона тихо. — І я… дуже сильно тебе люблю. Просто… я боюсь. Все життя я падаю, розбиваюся, піднімаюсь і знову падаю. І тепер… тепер з’явився Дан… і все ніби знову котиться кудись у прірву…

Гордій м’яко, але впевнено бере її за руку.

— Він більше не торкнеться тебе. Ніколи. Я не дам йому жодного шансу. — Його голос стає твердим, як сталь. — Я зроблю все, щоб ти більше навіть не бачила його тіні. Ти і Злата — моє життя. Моя сім’я. І я вас не віддам.

Уляна завмирає, ніби ці слова відкривають у ній щось потаємне, що вона боялася впустити у світ.

— А зараз, — він ніжно притуляє її голову до своїх грудей, — нам усім потрібен відпочинок. Завтра… завтра ми почнемо все спочатку. Наше життя. Утрьох.

Вона киває. Просто й тихо — але Гордій відчуває, як її тіло вперше за довгий час стає легшим, ніби вона відпустила частину страху.

Він нахиляється й ніжно цілує її — так, ніби клянеться берегти кожен її подих.

Темрява  м’яка, тепла, домашня. Злата спить, обійнявши свою м’яку іграшку, її розтріпане волосся світиться в світлі нічника.

Гордій обережно вкладає Уляну поряд із донькою, а сам нахиляється над Златою. Він дбайливо підтягнув ковдру, вкриваючи її маленькі плечики.

І саме в цю мить Злата — навіть не прокинувшись — хапає його за руку, стискає маленькими пальчиками й шепоче майже беззвучно:

— Тату…

Гордій завмирає. Його дихання збивається. Уляна бачить, як щось велике, могутнє, майже святе замикається в його очах.

Він не видирає руку. Він не дихає.

Він просто схиляє голову… і дозволяє цьому слову пройти крізь нього до самого серця.

Уляна стиха шепоче:

— Вона вже вибрала тебе.

Гордій підіймає погляд на неї. У ньому — і біль, і радість, і віра.

Потім він лягає поруч, так близько, щоб відчувати кожен її вдих, але так делікатно, щоб не потривожити Злату.

І вперше за довгі роки Уляна засинає не від сліз… а від спокою.