23

Глава 23

Уляна поставила останню тарілку в сушарку й різко витерла руки об рушник. 

— Все. Ми поїхали, — сказала вона так твердо, як тільки могла. Хоч голос усе одно тремтів. — Злата, одягай курточку.

Вона не дивилася на Гора.
Не могла.
Бо всередині все боліло так, ніби хтось голими руками стискав її серце.

Злата підбігла з-за столу, але замість того щоб слухняно взуватися, притислась до її ноги.

— Мамо… я не хочу додому.

Уля здригнулась.
Ці слова вдарили сильніше, ніж вона готова була витримати.

— Сонечко, нам треба.

— Але тут добре… тут Гордій… — тихо сказала дівчинка, наче зізнавалася у чомусь важливому.

Уля закусила губу.
Гордій стояв біля кухонного стола й мовчав, але його погляд вона відчувала шкірою.
Цей погляд і лякав, і тягнув.

Вона підхопила Злату на руки й пішла до передпокою, майже бігла — так сильно хотілося просто зникнути, поки все не стало надто справжнім.

Але в коридорі з’явився Гор.

Він став перед дверима, перекривши шлях.
Не торкався її, але його постава була непохитною.

— Уля, — його голос став глибшим, твердішим, ніж вона будь-коли чула. — Не їдьте.

— Відійди, — прошепотіла вона. — Будь ласка. Я… я не можу зараз.

— Я знаю, що не можеш. — Він зробив крок ближче. — Але я теж не можу дозволити тобі втекти.

— Гордію… — вона відступила на крок, притискаючи Злату до себе. — Це було помилкою. Ця вечеря. Цей… затишок. Це все надто боляче. Я не хочу знову робити вигляд, що все в моєму житті може бути добре.

— Але може, — відповів він тихо, але з такою впевненістю, що у неї защипало в очах.

Злата протягнула руки до нього:

— Гордій… не сварися з мамою…

Гор опустив погляд на дівчинку і м’яко торкнувся її голівки.

Потім знову підняв очі на Уляну — і на мить вона затримала подих.
Бо так на неї ще ніхто не дивився.
Ніколи.

— Уляно, — він говорить це повільно, наче кожне слово має значення, — я буду найщасливішим чоловіком на світі, якщо ти й Злата залишитесь тут.
Не на хвилину.
Не на вечір.
Зі мною. Назавжди.

Уля відчула, як ноги підкошуються.

Назавжди.
Саме це слово вона боялася найбільше у житті.

Вона відвертається, щоб він не побачив, як блиснули її сльози.

— Ми повинні йти… — ледве вимовила вона. — Я не можу тут залишитись. Не можу… не після всього.

Гор повільно поклав руку на двері, не даючи їм відчинитися.

Він не був агресивним.
Він був… відчайдушним.

— Я не прошу відповіді зараз, — його голос став трохи м’якшим, але не менш рішучим. — Я лише прошу шанс. Один. Маленький.
Для себе.
Для тебе.
Для Злати.

Уля закрила очі.

Серце хотіло одного.
Страх тягнув у протилежний бік.

А Злата, обійнявши її за шию, тихенько прошепотіла:

— Мам… будь ласка… я хочу, щоб ми були тут… разом…

Уля не змогла втримати зітхання — надламаного, слабкого, беззахисного.

Гордій мовчки наближається й бере Злату на руки так, наче тримає найцінніший у світі скарб. Дівчинка миттю хапається за його шию,  і тулилася щічкою до його щоки — така довірлива, така рідна поруч із ним, неначе завжди була частиною його життя.

Уляна стоїть із натягнутим подихом, намагаючись зібрати в кулак рештки волі — але коли Гордій вільною рукою обережно торкається її плеча, її захисна стіна тріскає.

— Улю… — тихо, майже шепотом.

Він легенько тягне її ближче, і от вже вона стоїть зовсім поруч, настільки, що відчуває тепло його тіла, чує як швидко й глибоко він дихає. І тоді — ці троє: один чоловік, одна жінка і маленька дівчинка — завмирають у вузькому коридорі, у тихій, майже священній тиші, яка могла народитися тільки тоді, коли всі троє відчувають одне й те саме.

— Залишайтеся, — голос його глухий, щирий, беззахисний. — Будь ласка. Залишіться сьогодні… завтра… завжди. Я… Я не хочу вас відпускати. Ніколи.

Уляна заплющує очі. Бо варто їй тільки глянути на нього — і вона зламається. Вона й так на межі.

— Гордію… я… я боюся… — ледь чутно прошепотіла вона, але Злата несподівано простягає свою маленьку ручку й кладе її на мамину щоку, наче стирає ті страхи.

— Мамо… будь ласка. Я хочу, щоб ми були тут. З ним… — її голосок такий чистий, такий чесний, що Уляна ледве ковтає клубок у горлі.

Гордій нахиляється ближче, Злата залишає свою ручку на його плечі, ніби з’єднуючи їх удвох.

— Улю… — він дивиться на неї так, ніби в його погляді зібралося все тепло світу. — Я люблю тебе. І люблю її. Це не слова — це моє життя тепер. Я клянуся: я ніколи… ніколи не дозволю, щоб вас хтось скривдив. Ти більше не будеш сама. Я поруч. Я завжди буду поруч.

Улянині пальці тремтять. Вона хоче відступити — але ноги не слухаються. Хоче відвернутися — але погляд сам шукає його очі.

Вона робить півкроку — і просто притуляється до його грудей. Тихо, несміливо, але так щиро, що в Гордія обривається подих.

Його рука одразу лягає їй на спину, накриваючи її всією шириною долоні — так ніжно, так захисно, що вона, здається, ще пів хвилини тому могла втекти, але тепер уже не може відірватися.

— Ти впевнений…? — ледь вловимий шепіт.

Він цілує її у скроню повільно, м’яко, так, ніби це найприродніше у світі.

— Це найправильніше рішення, яке я коли-небудь приймав, — відповідає він. — Створити з тобою і Златою сім’ю — це… — він ковтає повітря, усміхаючись крізь хвилювання. — Це єдине, чого я хочу від життя.

Злата тиснеться до них обох і шепоче:

— Мамо… він наш. Правда?

І в цю мить Уляна розуміє: серце вже вибрало. І що втеча — більше не її шлях.

Що зміни бажалися давно.
Що це — їхній дім.
Їхній шанс.
Їхня сім’я.