22.1

Уляні здавалося, що повітря на кухні стало густішим — важким, теплим, близьким.
Вареники… звичайні вареники, але робилося враження, що вони ліплять щось значно більше.

Гордій приніс фартухи. Один — дитячий, із зайчиком, Злата вже натягла.
Другий — простий, білий — він простягнув Уляні.

— Дозволь, — сказав м’яко, майже шепотом.

Вона хотіла відповісти, що впорається сама. Хотіла, але слова застрягли в горлі, коли він підійшов ближче, майже впритул, і охайно зав’язав стрічки на її талії.
Його пальці ковзнули по тканині так ніжно, ніби він боявся її злякати.

Потім він обережно прибрав пасмо волосся, яке з’їхало на її щоку.
Доторк — м’який, теплий, обпалюючий.

І Уляна відчула, як щось всередині неї… падає.
Стіна, яку вона так старанно тримала, дала першу тріщину.

— Якщо ти й далі так робитимеш, — прошепотіла вона ледь чутно, — я не відповідаю за себе.

Гор повільно повів поглядом уздовж її профілю й усміхнувся тим тихим, спокійним, небезпечним чоловічим усміхом, від якого серце починає битися не в грудях, а всюди.

— Добре, — сказав м’яко. — Буду обережним.

Але не був.

Коли вони разом ліпили перший вареник, їхні пальці торкнулися — ненароком, але ніби навмисне.
Гордій розрядив напругу: вмочив палець у муку й легенько торкнувся носа Уляни.

— Гей! — вона підняла голову, а Злата зайшлася сміхом так голосно, що аж захиталася на своєму високому стільці.

— Мам, ти тепер як сніговичок! — викрикнула донька.

Уляна прикусила губу, насупилась для вигляду і з прицільною рішучістю підстрибнула, щоб дістати до носа Гора.

Але він, звісно ж, занадто високий.

— То це війна? — піддражнив він, зробив вигляд, що відступає на крок.

— Так. — Уля підстрибнула вдруге, зовсім близько.
Їхні обличчя опинилися майже на одному рівні, подихи зустрілися в повітрі, а тиша між ними раптом набула смаку чогось небезпечно знайомого.

Злата із захопленими очима спостерігала за засніженими борошном “ворогами”.

Уляна нарешті дістала до нього кінчиками пальців і мазнула по носі легку смужку муки.

— Ур-рааа! — вигукнула Злата.

Гор засміявся, низько й тепло — так, що це сміх пробігся Уляні по спині.

І коли їхні погляди перетнулися, коли вона побачила, як він дивиться на неї…
Уля зрозуміла: ще трохи — і вона втратить контроль.
Він надто близько.
Надто теплий.
Надто… свій.

І ніхто з них не хотів відводити очі.

Столик накритий просто, без показної розкоші — але в усьому відчувалася рука чоловіка, який робить це для них, а не для краси.
Тепле світло лампи падало на страви, на пару від миски з варениками, на Злату, яка сиділа поруч із Гором, ніби так було завжди.

Уля дивилася на них двох і не могла зрозуміти: це реальність чи якийсь неймовірний сон?

Гордій розрізав  Златі навпіл вареники на менші шматочки, якось так дбайливо, ненав’язливо, ніби робив це вже сотні разів. Він нахилявся, слухав її уважно, відповідав спокійно та доброзичливо — без зайвих сюсюкань, але з тою м’якістю, яку в собі відкривають лише чоловіки, що вміють любити дітей.

— Їж, красуне, бо охолоне, — сказав він і підсунув до неї тарілку.

Злата посміхнулась, взяла вилку й вмокнула першого вареника у сметану й не відкрила рот…, а простягнула його Гордієві.

— Скуштуй, Гордію, це смачно!

Він посміхнувся й покірно відкрив рот, ніби виконував надважливу дитячу місію.
Уляна втиснулася в спинку стільця, відчуваючи, як десь під ребрами щось тепле, болючо-тепле, стискається.

Це було так… правильно.
Так природно.

Вони вечеряли, сміялися, Злата розповідала смішні історії зі свого «дорослого» життя, а Гор весь час дивився на неї так уважно, так сердечно, що Уля мимоволі ловила себе на думці, що бачить перед собою справжнього тата.

І вже коли вечеря майже закінчилася, Злата випросталась, серйозно подивилася на Гора й сказала:

— Гордію… Я хочу тобі щось сказати. Але це дуже-дуже великий секрет.

Він насупився вдавано поважно.

— Слухаю, принцесо.

Уля застигла. Її рука, що була над тарілкою, завмерла в повітрі.

Злата нахилилась до нього, долоньками прикривши собі ротик, щоб Уля не почула (хоч чула прекрасно).

— Я мрію… щоб у мене був такий тато, як ти, — прошепотіла вона, але досить голосно, щоб у мами здригнулося серце.

Гордій завмер.

Просто завмер.

Його вуста трохи прочинилися, руки опустилися на коліна, погляд став м’яким, повним чогось такого, що важко описати — любові, ніжності, болю, страху втратити, радості бути потрібним.

— Злато… — його голос зірвався, став хрипким. — Це… найбільша честь у моєму житті.

Він не торкнувся її — не дозволив собі — але нахилив голову ближче, так, що Злата обійняла його за шию сама.

Уля сиділа мовчки.
В очах щось темніло й прояснювалося одночасно.
Ця сцена била по всьому, що вона так старанно тримала під замком: по страху, що чоловік ніколи не полюбить її дитину… по недовіри… по крихкій надії, яку вона боялася визнати.

Злата торкнулася щоки Гора рученятами й раптом сказала:

— Тільки ти не кажи нікому, добре? Це наш секрет.

Гор ледь посміхнувся, але його очі блищали від стриманих емоцій.

— Обіцяю, — прошепотів він. — Це наш секрет, маленька.

І Уля зрозуміла, що з кожною хвилиною все глибше потопає в цьому чоловікові…
І найстрашніше — зовсім не хоче рятуватися.