21

Глава 21

Наступного ранку ферма прокидалася разом із сонцем. Повітря було чистим, свіже сіно пахло спокоєм, і десь далеко чувся м’яке іржання Білки.

Злата весело бігала подвір’ям, тримаючи в руках яблуко, яке щойно дістала зі старого кошика. Її дзвінкий голос лунав, мов пташиний спів, і Уляна ловила себе на думці, що давно не бачила доньку такою щасливою.

— Мам, а це що тут написано? — раптом спитала Злата, зупинившись посеред подвір’я.

Вона нахилила голову набік, мружачись, намагаючись розібрати нерівні літери з соломи.
— «Я… ко… ха… ю… те… бе… У-лю…» — вимовила вона по складах, зусиллям виштовхуючи кожне слово.

Дитина підняла очі на матір, широко всміхнувшись:
— Мамо, а хто тебе так сильно любить?

Уляна завмерла. Її серце на мить перестало битися.
Вона дивилася на ці золотаві слова, які ще вчора різали душу, а сьогодні здавалися частиною світу Злати — чистого, наївного, щирого. 

Усмішка зникла з її обличчя. Вона сіла поруч із донькою, взяла її за ручку.
— Не знаю, сонечко, — тихо сказала вона, дивлячись у далечінь. — Мабуть, хтось, хто колись зробив багато помилок… але справді любить.

Злата серйозно кивнула, обійняла маму за шию й притислась до неї.
— Я тебе теж люблю, мам. Дуже сильно.

Уляна заплющила очі й посміхнулася крізь сльози.
— І я тебе, моя маленька… Найбільше у світі.

Вітер лагідно поворушив солому, і літери знову засяяли в променях сонця.
Може, то був знак.
Може, другий шанс.

Гордій стояв осторонь, спершись на паркан, і дивився, як Злата повільно водить пальчиком по літерах із соломи. Сонце лоскотало її кучеряве волосся, і в тому світлі вона здавалася маленьким променем — чистим і беззахисним.

Коли він нарешті наважився підійти ближче, Злата першою його помітила.
— Дядьку Гордій! — вигукнула вона радісно й помчала до нього, навіть не чекаючи, поки мама щось скаже.

Гордій присів, розкинувши руки, і Злата врізалася йому просто в обійми.
— Ти бачив? Тут написано, що мою маму хтось кохає! — сказала вона, збуджено показуючи на солому. — А може, це ти написав?

Він тихо засміявся, але в його усмішці була ніжність і трохи болю.
— Може, і я, — обережно відповів він, — а може, якийсь чарівник, що дуже хоче, щоб твоя мама знову посміхалася.

Злата захоплено округлила очі.
— Ти знаєш чарівників?

— Може, знаю, — підморгнув він, а потім додав зовсім тихо: — Але справжнє диво — це ви з мамою.

Уляна стояла осторонь, стискаючи долоні. Вона спостерігала за ними — за тим, як Злата сміється, як її очі світяться, коли Гордій щось каже. Їй хотілося зупинити цю мить, але водночас і втекти з неї.

Вона відчула, як всередині піднімається хвиля злості — на нього, на себе, на всю цю нестерпну правду.
— Робітники! — хотіла крикнути вона. — Приберіть цей безлад!

Але голос зрадницьки не підкорився. Слова застрягли десь у горлі, перетворившись на грудку, що боляче стискала груди.

Замість крику вона просто мовчала. Стояла, дивилася, як Гордій і Злата щось весело обговорюють, і раптом усвідомила:
її донька давно не сміялася так щиро. 

Коли Злата побігла до стайні, де її вже кликали працівники ферми, Уляна й Гордій лишилися на подвір’ї самі. Між ними зависла тиша, але не порожня — наповнена словами, яких вони ще не вимовили.

— Улю, — почав він тихо, обережно. — Я знаю, що все зіпсував. І, може, не заслуговую ні на довіру, ні на вибачення. Але… я не зможу піти, поки ти не скажеш, що хочеш, аби я пішов назавжди.

Уляна дивилася на нього, і її очі блищали від стриманих сліз.
— Ти й так уже забрав у мене більше, ніж мав право, — сказала вона тихо, майже шепотом. — Але чомусь я… не можу тебе ненавидіти.

— Бо серце не слухає наказів, — прошепотів Гордій, і зробив крок ближче.

Він зупинився перед нею, дивлячись просто в очі — ті самі очі, що колись палали гнівом, а тепер були сповнені болю й ніжності водночас. Повільно, обережно, ніби боявся налякати, він підняв руку і кінчиками пальців торкнувся її щоки.

— Уляно… — його голос затремтів. — Ти для мене — усе.

Її подих збився. На мить вона заплющила очі, відчуваючи тепло його долоні, запах його шкіри, той дивний спокій, якого їй так бракувало всі ці роки.

А потім — звук. Різкий, чужий, занадто знайомий.
Позаду них заскрипіли гальма, і на гравієвій доріжці зупинилася чорна машина.

Гордій повільно відняв руку.
Уляна обернулася — і серце її впало кудись униз.

Дверцята відчинилися і з авто вийшов чоловік. Високий, впевнений, з ледь іронічною усмішкою, яку вона знала до болю.

— Привіт, Улю, — сказав він, повільно засовуючи руки до кишень. — Давно не бачились.

Гордій застиг, не розуміючи хто це.
А Уляна не могла навіть зрушити з місця. Вона лише прошепотіла:

— Дан…

Батько Злати стояв просто перед нею. Чоловік якого вона ненавиділа та зневажала усім серцем. Чому він знайшов її? Чому зʼявився після скількох років тиші?

— Як ти мене знайшов? — голос Уляни був холодний, наче лезо. Вона стояла прямо, не зводячи погляду з чоловіка, що колись зруйнував її життя. — І навіщо ти тут, Дан?

Той повільно зняв окуляри, ковзнув поглядом по подвір’ю, по Гордію, який стояв трохи осторонь, і нарешті зупинився на Уляні.
— Я приїхав до доньки, — сказав він тихо. — Я… зрозумів, якої помилки припустився. Коли сказав, що ні ти, ні Злата мені не потрібні.

Уляна гірко всміхнулася. Її пальці судомно стискали край куртки, але голос залишався рівним:
— Зрозумів? Тепер? — вона зробила крок ближче. — Після стількох років мовчання, коли ми для тебе не існували?

Дан опустив погляд, та вона не дала йому часу відповісти.
— А пам’ятаєш, що ти сказав мені тоді, коли я сказала, що вагітна? — її голос затремтів, але вона не зупинилася. — Ти подивився на мене так, ніби я — бруд. І сказав, що “така, як я, могла завагітніти від будь-кого”.

В повітрі зависла глуха тиша.
Навіть коні за стайнею перестали іржати, ніби світ на мить завмер.