20

Глава 20

Під’їзд був тихий, лише десь унизу глухо грюкнули двері. Уляна зупинилася перед своїми, втомлено опустивши сумку на підлогу. Злата втомлено позіхнула, але щойно підняла очі — завмерла.

— Дядьку Артеме! Тітко Олено! — вигукнула вона, й за мить уже летіла їм у обійми.
Олена присіла, прийняла її на руки, засміялася крізь легкий смуток:
— Златочко, яка ти вже красива… Боже, як я скучила.

Артем стояв поруч — стриманий, рівний, але в його очах блищала втома, змішана з ніжністю.

Уляна ж дивилася на них мовчки. Вона не кинулася назустріч, не посміхнулася, не привіталася — лише коротко глянула, потім відвела очі.
— Злата, іди, відкрий мамі двері, — сказала спокійно.

Ключ клацнув у замку. Вона відчинила двері, зробила крок уперед — так, ніби нікого поруч не було. Ні Артема, ні Олени, ні тепла від доньчиного сміху.

— Улю… — обережно промовила Олена, але та не озирнулася.

— Все добре, — відповіла Уляна, тихо, навіть без інтонації. — Ми просто втомилися.

Вона нахилилася, забрала у доньки рюкзачок і вже збиралася зайти, коли Артем, уперше за вечір, зробив крок до неї.
— Я не міг не приїхати, сестро. Ми маємо поговорити,  — сказав рівно. — Ти не відповідала на дзвінки. Я хвилювався. Ми всі хвилювалися.

Уляна зупинилася в дверях, але не обернулася.
— Бо не хотіла відповідати, і бачити вас теж не хочу… зрадники, — кинула вона, тримаючи двері відчиненими. — Я доросла людина, Артеме. Мені не потрібен наглядач. Як бачиш я все ще твереза.

— Я просто хвилювався, — тихо додав він.

— А я — просто хочу спокою, — відповіла вона, і цього разу її голос зрадливо здригнувся.

— Улю, невже ти не розумієш, що ми просто хотіли тебе врятувати. Гордій вигадав усе це, бо кохає тебе. Він закинув свій бізнес, зовсім не відпочивав, днями та ночами пропадав на фермі, щоб вдихнути в тебе нове життя. І йому це вдалося. 
Уляна нічого не відповідала, просто дивилася в нікуди і мовчала. 
— Жорстокий ваш порятунок, — тихо сказала Уля й відвернула погляд ще більше. 

Олена поклала руку Артемові на плече, шепнула:
— Дай їй час.

Злата, стоячи між дорослими, дивилася то на маму, то на дядька з тіткою.
— А ви не підете до нас на чай? — невинно спитала вона.

Уляна ніжно торкнулася доньчиної голови:
— Ні, сонечко. Вони вже їдуть. Ти ж бачиш, пізно.

Дівчинка трохи засмутилася, але слухняно зайшла всередину. Уляна кинула короткий погляд на Артема й Олену.
— Дякую, що приїхали, — сказала нарешті. — Але зараз мені краще бути самій.

Вона зачинила двері повільно — без грюкоту, та все одно відчувалося, як від того руху в повітрі щось обривається.

За дверима стояла тиша, лише Олена ледь зітхнула:
— Вона сильна, — сказала. — Але цього разу їй боляче як ніколи.

Артем стиснув губи, сховав погляд у темряву під’їзду.
— Так, — відповів глухо. — Бо вперше втратила не через себе, а через тих, кому вірила.

Квартира занурилась у напівтемряву. Тільки з дитячої долинав рівний подих Злати — спокійний, глибокий, такий, що розбивав серце ніжністю. Уляна сиділа в кухні, тримаючи в руках чашку чаю, який давно вистиг. Світло лампи кидало м’яку пляму на стіл і на її обличчя, втомлене, виснажене, але водночас зосереджене.

Вона намагалася не думати. Але думки самі розривали тишу.
Гордій…
Його голос, дотики, те, як він дивився на неї — не як на зламану жінку, а як на когось, у кого ще є майбутнє. І водночас — брехня. Суцільна, продумана, болюча.

Вона підперла щоку долонею, дивилася у вікно, а в голові лунав голос Артема, сказаний кілтка годин тому, коли він випадково обмовився:

— Ти навіть не уявляєш, від чого він відмовився заради цього плану. Закинув бізнес, залишив усе…

Тоді вона не надала цьому значення. Тепер же ці слова засіли в голові, мов скалка.
Який бізнес?

Уляна повільно дістала ноутбук. Клацнула клавіша, екран засвітився. Її пальці, тремтячі, набрали ім’я: Гордій Чорненко.

Кілька секунд — і перед нею вискочило безліч посилань. Інтерв’ю. Бізнес-журнали. Фото. На одному він — у дорогому костюмі, поруч із логотипом великої агрокорпорації. На іншому — усміхається на конференції, говорить про розвиток сільського господарства, про інвестиції у фермерство.
І там, унизу, сухий рядок:

Гордій Чорненко — співзасновник агрохолдингу “Артес Груп”, статки оцінюються в понад десять мільйонів доларів.

Уляна відкинулася на спинку стільця, ніби втратила опору. Кров стугоніла у скронях.
— Мільйонер… — прошепотіла вона гірко. — А я думала, ти просто чоловік, який роздає коням сіно й знає, як пахне справжня праця.

Вона гірко засміялася, але сміх вийшов порожнім.
Він навіть не збрехав, просто не сказав правду. І це ще гірше.

Її погляд ковзнув по екрані — по фото, де він стоїть поруч із Артемом. Вони обоє усміхнені, серйозні, впевнені в собі.
То ось як усе виглядало насправді. Двоє чоловіків, які вирішили врятувати її — слабку, спиту, зламану. Один — брат, інший — мільйонер, який прикинувся робітником.

Вона закрила ноутбук і довго сиділа в темряві. Потім прошепотіла майже беззвучно:
— Ти купив моє спасіння… Але не мав права купувати мою довіру.

В очах защипало, але цього разу вона не плакала. Сльози скінчилися. Залишилося тільки холодне розуміння: усе, у що вона вірила, було частиною великої гри.

Вона підвелася, вимкнула світло і тихо сказала в темряву:
— Гордію Чорненко… тепер я знаю, хто ти насправді.

Ранок на фермі був тихим і холодним. Небо висіло низько, злегка затягнуте туманом, трава виблискувала від роси. Уляна вийшла з машини, грюкнувши дверцятами так, що з сусіднього стійла злякано пирснув кінь. Вона йшла впевнено, швидко, не зважаючи на вологу землю чи розпатлане волосся.
На обличчі — жодної усмішки. Лише твердість і гнів, що палав у темних очах.

Гор стояв біля стайні, у звичній робочій куртці, з рукавами, закоченими до ліктів. Коли він побачив її, серце підскочило — але вже за секунду він зрозумів, що щось не так.