19

Глава 19

Ніч видалася довгою.
Світло з кухні вже давно згасло, лише тьмяна смуга з вікна падала на стіл, де стояла пляшка дорогого вина.
Пил, що ще вчора здавався звичайним, тепер нагадував попіл — осілий на старих рішеннях, невимовлених словах і втрачених шансах.

Уляна сиділа в тиші, зігнувшись, підперши щоку долонею. Сльози текли тихо, без ридань — вона навіть не намагалася їх зупинити.
Її очі були червоні, але в кожній блищала не поразка, а боротьба.

Телефон раз по раз вібрував на підвіконні — спершу номер Олени, потім Артема, далі «Гор».
Уляна дивилася на екран, але не рухалася.
Вона знала, що вони думають. Що уявляють її з келихом, напівп’яною, на дні.
Але ні. Цього разу — не так. Вона не впаде в хмільну прірву, лише тому що її зрадили. 

Вона взяла пляшку, що стояла поруч, і довго тримала її на долонях, як щось живе.
Потім поставила назад.
— Не ти мені потрібна, — тихо сказала вона, не знаючи, кому адресує ці слова — винній спокусі чи самій собі.

Коли перші промені світанку торкнулися підвіконня, Уляна сиділа все на тому ж місці.
Вона відчувала, як щось у ній змінилося — ніби зсередини розтанув останній шматок льоду.

— Якщо я хочу все виправити, треба почати з правильного моменту, — прошепотіла вона.

Того ранку вона вмила обличчя холодною водою, розчесала волосся й відчинила вікно.
Місто пахло осінню — терпкою, чесною, без фальші.

Вона знала, що попереду буде складно. Але тепер Уляна не збиралася тікати, не збиралася ховатися.
Вона вирішила: довести, що здатна стояти — сама.
Для себе. Для Злати. І більше в їхньому житті немає місця ні для кого. 

На підвіконні стояла чашка з остиглим чаєм, поряд — та сама пляшка вина, тепер уже порожня всередині, бо її місце зайняла сила волі.
Уляна видихнула, наче вперше за довгий час могла дихати на повні груди.

З дитячоЇ донісся тихенький шелест — Злата прокинулась.
Дитячі кроки — обережні, нерівні, босоніж по підлозі.
— Мамо… — пролунало сонно.
Уляна озирнулася й усміхнулася, м’яко, по-справжньому.
— Доброго ранку, моє сонечко. Як спалося?

Злата підійшла ближче, обійняла маму за шию й заховала обличчя в її волосся.
— Ти плакала? — запитала серйозно.
Уляна легенько кивнула. — Трішки. Але тепер мені краще. Знаєш, ми з тобою почнемо все спочатку.
— Як у казці? — очі Злати засяяли.
— Так, тільки це буде наша казка. І в ній ми обидві будемо головними героїнями.

Вона піднялась і пішла до кухні. 
Відчинила холодильник — майже порожній, але цього разу це не здавалося трагедією. Вчора вона купила мінімум продуктів, а сьогодні треба буде зробити нормальні закупи, щоб Злата мала усе необхідне. 

З того, що було, Уляна приготувала яєчню, нарізала хліб і налила обом чай.
Запах сніданку розлився по квартирі, і дім, який так довго здавався холодним, раптом ожив.

— Смачно, — сказала Злата, жуючи зосереджено. — У нас тепер завжди так буде?
— Так, — відповіла Уляна, дивлячись на доньку. — У нас тепер усе буде по-іншому. Обіцяю, рідна. 

Вона подивилася у вікно, на сірий ранок, що вже здавався теплішим.
Сьогодні вона мала план. Не втекти, не сховатися, не плакати — діяти.
Після сніданку вона збиралася поїхати на ферму. Не тому, що мусила. А тому, що хотіла.

Тепер це була її ферма, її другий шанс, її шлях до спокою.

Вона прибрала посуд, заплела доньці волосся в дві косички й сказала:
— Ходімо, малечо. Нам треба показати світу, що Волкові ніколи не здаються.

Злата гордо всміхнулася і простягнула мамі руку.
І вперше в житті Уляна взяла цю руку не як опору, а як символ того, що вони йдуть вперед — удвох.

Сонце вже стояло високо, коли машина Уляни звернула на знайому дорогу, що вела до ферми. Колеса тихо гупали по нерівному ґрунту, і чим ближче вони під’їжджали, тим сильніше калатало серце.
Злата щебетала поруч — то розповідала мамі, яку сукню хоче для першого дня в школі, то питала, чи дозволять їй годувати Білку.
Уляна кивала, усміхалася, але всередині все стискалося — від хвилювання, страху і ще чогось… від болю, який не вщух навіть після безсонної ночі.

Коли вони зупинилися біля конюшень, ферма вже жила своїм звичним ранковим життям.
Працівники метушилися, чути було голоси, іржання коней, стукіт відер.
І серед усього цього руху — він.
Гордій.
Стояв біля загону, у простій сірій сорочці, з підкотаними рукавами. Сонце лягало йому на спину, відблискувало в волоссі. Він саме лагодив огорожу, спокійно, розмірено, наче вчорашній світ не розлетівся на друзки.

Уляна застигла.
На мить їй здалося, що час завмер.
Ні тіні вагання, ні нервового руху — лише спокій у кожному його жесті.
Наче нічого не сталося. Наче він не зруйнував її довіру, не збрехав, не змусив серце боліти до судом.

Вона стиснула пальці на кермі, щоб не тремтіли.
Злата першою помітила його:
— Мамо, дивись! Дядько Гордій!

Гордій обернувся. Його погляд ковзнув по машині, потім зупинився на ній.
Мить — і щось блиснуло в очах. Не здивування. Не страх. Радість? Надія? Він швидко зібрався й просто кивнув, мов нічого не сталося, мов бачив її щодня.
— Доброго ранку, Уляно, — сказав рівно, голосом без жодної тріщинки. — Радію, що ви повернулися до роботи.

Уляна спокійно вийшла з машини. Її руки трохи тремтіли, але обличчя залишалося незворушним.
— Я приїхала не до тебе, — відповіла рівно. — Це моя ферма. І я маю обов’язки.

— Звичайно, — кивнув він, відступаючи трохи назад. — Як скажете, керівнице.

Злата тим часом уже бігла до Білки. Її дзвінкий сміх різав тишу, що зависла між дорослими.
І коли маленька дівчинка почала гладити кобилу, Гор не втримався — підійшов ближче, простягнув долоню, щоб показати Златі, як правильно тримати ласощі для тварини.

Уляна стояла осторонь, спостерігаючи. І не знала — кричати, плакати чи просто розвернутися й піти.
Бо він поводився так, ніби нічого не було.
Ніби не існувало брехні.
Ніби не існувало ночі, після якої вона нарешті повірила в щастя.