18

Глава 18

Коли машина звернула з траси на вузьку ґрунтову дорогу, Злата аж підскочила на сидінні.

— Мамо, це тут? Це справжня ферма? — її очі блищали, як два сонячних промінчики.

— Тут, — усміхнулася Уляна, відчуваючи, як серце стискається від ніжності. — Тримайся міцно, зараз побачиш своїх перших справжніх коників.

Дорога тяглася поміж високих тополь, у повітрі стояв запах сіна, землі й осінньої прохолоди. Ферма вже виднілася попереду — стара, але жива, наповнена рухом і звуками: десь рохкали свині, десь гавкав пес, а з конюшні долинало глухе іржання.

Коли вони вийшли з машини, Злата роззирнулася з таким захватом, наче потрапила у справжню казку.
— Мамо, а вони всі твої? — прошепотіла вона, побачивши коней за огорожею.

— Тепер — так, — усміхнулася Уляна, не втримавшись від гордості. — Я доглядаю за ними, а вони мені довіряють.

Вони підійшли ближче до огорожі. Один з коней — гнідий, з білою плямою на лобі — підняв голову й повільно підійшов.
Уляна простягнула руку, лагідно торкнувшись теплої шиї тварини.
— Знайомся, Злато. Це Білка. Вона була дуже хворою, але ми їі вилікували.

Злата обережно простягнула долоньку.
— Привіт, Білочка, — сказала вона серйозно. — Ти дуже гарна і мила. 

Білка, наче зрозуміла, тихо фуркнула і доторкнулася до її руки губами.
Дівчинка засміялася — той дзвінкий, щирий сміх наповнив подвір’я ферми теплом і світлом.

— Вона тебе прийняла, — сказала Уляна, не стримуючи усмішки. — Значить, ти їй сподобалася.

— Мамо, це найкращий день у моєму житті! — вигукнула вона, обіймаючи Уляну за талію.

Уляна стояла поруч, тримаючи руки в кишенях старого светра, і спостерігала за донькою. Серце розпирало від щастя. Уперше за довгий час вона відчувала, що все правильно — що цей світ, з його запахом сіна, теплом  осіннього сонця і дитячим сміхом, належить їм обом.

Вона підняла очі до неба, вдихнула на повні груди й подумала:
“Ось він, мій новий початок.”

— Білка? Як у мультику! Можна я їй дам моркву?

— Звісно. Тільки будь обережна. Вона трохи лоскочна.

Дівчинка вже бігла до загону, простягаючи долоньку. Кобила обережно взяла морквину й тихо заіржала, ніби вітаючись. Уляна стояла трохи осторонь і не могла відірвати погляду від цієї сцени — її донька сміється, лагідно гладить коня, а серце Уляни сповнюється теплом, яке вона так давно не відчувала.

— Мамо, — Злата кинула короткий погляд назад, — Білка мене любить!

— Я не сумніваюсь, — усміхнулася Уля.

І саме в цю мить дитячий голосок пролунав знову — але вже інший, здивований, радісний:

— О! Дядько Гордій!

Уляна спершу не зрозуміла, кого вона має на увазі. Обернулася — і побачила, як між стаєнь проходить знайома фігура. Гордій. У робочій сорочці, закочені рукави, на плечах пилюка, а кроки впевнені й спокійні.

Коли він почув своє ім’я, завмер.
Погляд зустрівся з очима Злати — і його обличчя різко змінилося. У ньому блиснув страх, майже паніка.

— Дядьку Гордію! — вигукнула Злата й, не вагаючись ні секунди, побігла до нього. — Я скучила!

Вона кинулася йому на шию, обійняла, як рідного.

Уляна застигла на місці.

Вона нічого не розуміла. Її донька — у обіймах чоловіка, який, як їй здавалося, з’явився у її житті зовсім нещодавно.
Її донька, яка сміється, щось йому розповідає, наче вони давно знайомі.

А Гордій стояв, ніби скам’янів. Його руки тремтіли, коли він нарешті обережно обійняв дитину у відповідь. Його погляд — винуватий, зляканий, розгублений — ковзнув до Уляни.

Уляна мовчки дивилася на них, і серце почало калатати так, що вона ледве дихала.
Вона не могла вимовити ні слова.
Не розуміла, що відбувається.

А Злата, усміхаючись, підняла до матері сяюче обличчя:

— Мам, це ж дядько Гордій! Він мене знає! Він завжди приходив, коли тебе не було!

І тільки тепер Уляна відчула, як земля під ногами ніби зсунулася.
Її пальці судомно стиснули сумку.
А Гордій — застиг, не в силах вимовити навіть слово виправдання.

— Гордію… — голос Уляни був спокійний лише зовні. Та той, хто знав її хоч трохи, почув би в ньому лід і блискавку водночас. — Поясни мені, що відбувається.

Злата, все ще тримаючись за руку чоловіка, здивовано глянула на маму:
— Мамо, а чому ти сердита? Це ж дядько Гордій! Ми з ним друзями були!

Уляна зробила кілька кроків уперед, намагаючись не кричати, але її пальці тремтіли.
— Друзями? — повторила вона, ковтаючи повітря, бо воно раптом стало густим, як дим. — Злата, звідки ти його знаєш?

Дівчинка, не помічаючи материного стану, весело відповіла:
— Він приходив, коли тебе не було! Приносив мені подарунки й цукерки! Ми малювали разом, а ще він казав, що ти скоро повернешся, і щоб я не сумувала…

Кожне слово дитини било Уляну в груди, як удар. Вона перевела погляд на Гора.
— Це правда? — її голос зірвався. — Скажи, що вона просто переплутала!

Гордій стояв нерухомо, наче закам’янів. Очі — повні провини.
Він спробував заговорити, але слова застрягли в горлі.

— Уляно, я…
— Ти що? — перебила вона, ступаючи ближче. — Хто ти насправді, Гордію? І як давно ти знаєш мою дитину?

Злата злякано дивилася з одного на іншого, не розуміючи, чому мама така напружена.
— Мамо, не кричи, — тихо прошепотіла вона, ховаючись за спину Гора.

Цей рух став останньою краплею.
Уляна відчула, як підкочується хвиля образи, болю, недовіри. Її донька шукає захисту не в неї — у нього.
У того, хто щось приховав.

Вона зробила глибокий вдих, щоб не вибухнути на очах дитини, і сказала тихо, але різко:
— Злата, люба, йди до Білки. Мама має поговорити з дядьком Гордієм.

Дівчинка слухняно пішла, озираючись через плече. Коли вона відійшла досить далеко, Уляна повернулася до Гора. Її обличчя було білим, як крейда.

— Тепер пояснюй, — промовила вона крізь стислий рот. — Негайно. Чому моя донька поводиться так, ніби ти частина нашої сім’ї?