17

Глава 17

Після спільного сніданку, сповненого тихої радості й легких дотиків, вони вирушили на ферму. Дорога, знайома до найменших вигинів, сьогодні здавалася іншою — ширшою, світлішою. Сонце лагідно ковзало по полях, а вітер грався у волоссі, розвіюючи залишки тривог.

Біля конюшень їх уже чекав господар — той самий чоловік, який колись сухо й байдужо оголошував, що хворого коня відправлять на убій. Тепер його обличчя було іншим — спокійним, майже доброзичливим.

— Пані Волкова, — промовив він, тримаючи в руках теку з документами. — Від сьогодні ферма офіційно належить вам. Усе оформлено.

Уляна стояла, ніби не вірячи почутому.
— Що?.. — прошепотіла. — Як це — мені?

Господар усміхнувся:
— Ваш брат — людина слова. Він сказав, що ви заслужили цей шанс. Я лише виконав умови угоди.

Уляна повільно простягнула руку, взяла документи. Її пальці тремтіли. Вона дивилася на них, наче на щось нереальне, і раптом у грудях розлилося тепло. Вона підняла погляд на Гордія, і в очах блиснули сльози.

— Ти розумієш?.. — прошепотіла, сміючись і плачучи водночас. — Він повірив у мене… Артем справді повірив!

Вона кинулася до Гора, міцно обійнявши його.
— Це все завдяки тобі, — сказала, захлинаючись від емоцій. — Якби не ти, я б ніколи не змогла встати.

Гор притиснув її до себе, вдихаючи аромат її волосся, і тихо відповів:
— Ти сама зробила це, Уль. Я лише був поруч.

Вона усміхнулася крізь сльози, притиснувши документи до грудей, мов найдорожчий скарб.
— Тепер це не просто ферма, Гордію. Це наш початок.

Уляна стояла посеред двору — її двору.
Повітря було напоєне запахом сіна, вітру й осіннього сонця. Вона повільно вдихнула на повні груди, а потім зробила перший крок, мов уперше ступала на землю, що мала стати її домом.

Працівники стояли осторонь, із настороженими поглядами. Вони ще вчора бурчали, що не визнають “якусь бабу” за керівницю, а сьогодні змушені були слухати. Уляна підійшла до них спокійно, впевнено, хоча серце билося так, що здавалося — його чує кожен.

— Я знаю, що ви не хотіли цього, — сказала вона рівним голосом, — і, можливо, зараз думаєте, що я не впораюсь. Але я не збираюсь керувати вами зверху. Я хочу, щоб ми працювали разом.

Хтось пирхнув, хтось відвів очі. Але Гор стояв поруч, мовчки, трохи позаду — як завжди, її непомітна опора.

— Тут буде порядок, — продовжила Уляна. — Жодної байдужості до тварин. Жодного бруду, жодної жорстокості. Ця ферма стане місцем, де живуть із гідністю — і люди, і звірі.

Її голос тремтів, але не від страху — від сили. Вона дивилася в очі кожному, і з кожним поглядом у ній росла впевненість.

Після паузи один із найстарших працівників — сивий, з грубими руками, — зробив крок уперед.
— Якщо ви справді зробите, як кажете, ми будемо з вами, — мовив він коротко. — Бо ми давно чекали, щоб тут хтось дбав не лише про прибуток.

І тоді сталося дивне: напруга в повітрі розтанула. Люди почали рухатися, хтось кивнув, хтось навіть усміхнувся. Ферма ожила.

Уляна дивилася, як чоловіки знову беруться до роботи, як коні піднімають голови й мирно пирхають. Вона підійшла до однієї з кобил — тієї самої, якій колись загрожував убій. Тепер тварина стояла здорова, з блискучою шерстю, і тихо притиснула морду до її долоні.

— Ми впоралися, дівчинко, — прошепотіла Уляна. — Тепер усе буде інакше.

Поруч підійшов Гор. Він не сказав ні слова — просто поклав долоню їй на плече. Уляна подивилася на нього — спокійного, сильного, такого рідного — і вперше за довгі роки відчула, що стоїть на своїй землі, поруч із людиною, якій може довіряти.

— Ходімо, господине, — тихо сказав він. — Роботи у нас тепер багато.

Уляна усміхнулася, стискаючи документи.
— Так, Гордію. Але вперше в житті я чекаю на роботу з нетерпінням.

Після обіду ферма стихла. Сонце сховалося за кронами старих верб, і тиша лягла на подвір’я м’яким ковдром спокою. Гордій і Уляна стояли біля загону, переглядаючи списки кормів, нові записи в журналах та плани на тиждень.

— Отже, — підсумував Гор, перевіряючи замітки, — завтра приїдуть постачальники сіна, я все прийму, а ти зможеш зайнятися ветеринаром для нових коней.

— Домовились, — кивнула Уляна. Її погляд зупинився на ньому трохи довше, ніж треба. — Дякую, Гордію… за все.

— Не дякуй. Ми команда, — усміхнувся він. — Я ще маю заїхати до майстра з техніки. Побачимось увечері?

— Побачимось, — відповіла вона, хоча в голосі звучало щось інше — ніби вагання.

Він поїхав. Його машина зникла за поворотом, залишивши по собі лише пилюку й відлуння мотору.
Уляна стояла ще кілька хвилин, дивлячись у той бік, де зник Гордій, а тоді зітхнула. Усередині щось тягнуло її — потреба завершити коло, сказати “дякую” тому, хто дав шанс, і побачити тих, кого вона любить.

Вона швидко переодяглася, сіла за кермо старенької машини й рушила в місто. Дорога була знайома до кожного повороту, але цього разу серце билося інакше — без страху, без тремтіння, з теплом і гордістю.

Коли перед очима знову виросли знайомі ворота будинку брата, Уляна мимоволі усміхнулася. Колись вона стояла тут, боячись підняти очі. Тепер ішла впевнено — не виправдовуватись, а дякувати.

Вона вийшла з машини, обережно зачинила дверцята й глибоко вдихнула. На подвір’ї ледь чутно грала музика, і десь у саду сміялася Злата.

— Мамо! — крикнула дівчинка, побачивши її, й побігла назустріч.

Уляна розкрила обійми. Її серце наповнилося щастям, чистим і справжнім.

— Привіт, моя зірочко, — прошепотіла вона, цілуючи доньку в маківку. — Я так скучила…

У цей момент із дому вийшов Артем. Він зупинився на ґанку, дивлячись на сестру. Між ними знову промайнула тінь минулого, але цього разу — без болю, без докору.

— Ти приїхала, — тихо сказав він.

— Так, — відповіла Уляна, не відпускаючи Злату. — Хотіла подякувати. За все, що ти зробив.

Артем повільно кивнув.
— Ходімо, Уль. Нам усім є що сказати.