16

Глава 16

Вечеря пахла так, що навіть повітря стало теплішим. Гордій поставив на стіл тарілку з ароматною пастою та овочами, розклав прибори й запалив кілька свічок. Їхнє світло хиталося від кожного подиху, і вогники відбивалися в очах Уляни, які світилися тим особливим блиском — сумішшю подиву, радості й недовіри.

— Якщо чесно, — промовила вона, сідаючи навпроти, — я не пригадую, коли востаннє хтось отак готував для мене вечерю.

— От і чудово, — відповів Гор просто. — Значить, буде що згадати.

Він відкрив пляшку вина. Густий, вишневий аромат заповнив кухню. Уляна одразу завмерла. Її пальці злегка стиснули край скатертини.

— Не треба, — прошепотіла вона. — Гор... я не можу.

Він підняв на неї погляд, спокійний, уважний.
— Ти можеш. Але не для того, щоб сп’яніти. А щоб навчитися не тікати від себе.

— Я боюся. — Її голос тремтів. — Я стільки разів клялася, що більше ніколи...

— І я не пропоную тобі повернутися туди, — перебив він тихо, але твердо. — Я просто хочу, щоб ти зрозуміла — сила не в тому, щоб уникати спокуси. Сила в тому, щоб не дати їй зламати тебе.

Він налив зовсім трішки — лише ковток — і поставив келих перед нею.
— Це не про вино, Уль. Це про тебе.

Уляна дивилася на темно-червону рідину, як на прірву. Згадала руки, що тремтіли над пляшкою. Дні, коли алкоголь був єдиним другом. І ночі, коли він перетворювався на катівню.

Вона стиснула кулаки.
— Якщо я зірвуся?

— Не зірвешся, — відповів він упевнено. — Бо цього разу ти не сама.

Їхні погляди зустрілися. Між ними знову з’явилася та напруга — тонка, майже відчутна шкірою.
Уляна обережно взяла келих. Піднесла його до губ і зробила крихітний ковток.
Смак вина торкнувся язика — терпкий, м’який, із ледь відчутною солодкістю. Вона заплющила очі, ніби прислухаючись до себе.

Коли відкрила — Гор дивився на неї. Не як на людину, що пройшла крізь пекло, а як на ту, що знайшла шлях назад.

— Бачиш? — сказав він. — Ти сильніша, ніж думаєш.

Вона посміхнулася — трохи розгублено, трохи гордо.
— Ти... віриш у мене навіть тоді, коли я не вірю.

— А хіба інакше можна? — відповів він, наливаючи собі. — Інакше це не віра, а просто слова.

Вони повільно вечеряли, перемовляючись півшепотом. Їхні руки кілька разів випадково торкалися одна одної, і кожен дотик відгукувався теплом десь глибоко всередині.

Уляна знову зловила себе на думці, що поруч із ним вона не боїться.
Не боїться їжі, вина, слів, себе самої.

— Гор... — тихо промовила вона. — Може, я й справді починаю жити наново.

— Ти не починаєш, — відповів він м’яко. — Ти просто повертаєшся до себе.

І він підняв келих, торкнувшись її келиха своїм.
— За нове життя, Уляно Волкова.

Її посмішка стала відповіддю, яку він запам’ятав надовго.

Коли вечеря закінчилася, Гордій вимкнув світло на кухні, залишивши лише м’яке тремтіння свічок. Тиша між ними вже не була незручною — вона стала ніжною, живою, наче подих між двома серцями, що нарешті збилися в один ритм.

Уляна сиділа, ледь торкаючись келиха пальцями. Її щоки світилися від теплого полум’я, очі — тихі, глибокі, відкриті. Вона виглядала по-справжньому спокійною. Вперше за довгий час.

Гордій стояв навпроти, вагаючись — між словами, між кроками, між страхом і бажанням. Потім зробив один крок уперед.
І ще один.

— Уля… — його голос звучав низько, майже шепотом. — Я довго думав, коли маю це сказати. Та, мабуть, іншого моменту просто не існує.

Вона підняла на нього погляд — той самий, у якому губляться навіть найміцніші переконання.

— Я тебе кохаю, — промовив він. — Без планів, без умов, без жодного "якщо". Просто... кохаю. І, мабуть, кохав ще до того, як ти сама зрозуміла, хто ти.

Свічка на столі ледь тріпотіла, відкидаючи відблиски на його обличчя.
Уляна мовчала. Її губи трохи розтремтілися, а дихання стало глибшим. Вона не відвела очей — навпаки, зробила крок назустріч.

— Гор... — тихо сказала вона, і її голос зламався на півслові. — Я не знаю, що зі мною. Але вперше за все життя я відчуваю, що мені добре. Просто тому, що ти поряд.

Він простягнув руку, торкнувся її щоки.
Дотик — легкий, як крило. Її шкіра тепла, подих нерівний.
— Тоді не шукай пояснень, — прошепотів він. — Просто дозволь собі це відчути.

Вона зробила крок ближче, і їхні тіла опинилися майже поруч. Пальці Гордія ковзнули по її волоссю, затрималися на потилиці.
Їхні погляди злилися — і світ навколо зник.

Поцілунок народився тихо.
Ніби страх, біль і все минуле розтанули в одному короткому подиху. Він був не пристрасним, а глибоким — справжнім, як зізнання без слів.
Її пальці стиснули його сорочку, і Уляна відчула, як серце б’ється просто під її долонею — рівно, впевнено, живо.

Вона відступила лише на мить, глянувши йому просто в очі.
— Ти знаєш... — прошепотіла вона. — Раніше мені здавалося, що я кохала. Але тепер я розумію — то було щось інше. Прив’язаність, потреба, звичка... не любов.
Вона посміхнулася крізь сльози.
— Лише зараз я зрозуміла, що значить справді любити. Це коли навіть мовчання здається важливим. Коли боїшся не втратити — а поранити.

Гор обійняв її, притуливши до себе так, ніби намагався сховати від усього світу.
— Ти більше ніколи не будеш сама, — прошепотів він.

Її долоні лягли йому на груди, де гуло серце — тепер уже спільне.
І в ту мить вона зрозуміла: вперше в житті вона вдома.

Уляна стояла біля вікна, загорнута у плед. Її голос був тихим, але сповненим рішучості:
— Я більше не хочу бути сама… Я просто хочу, щоб поруч був хтось, кому можна довіряти. Хтось, з ким не страшно мовчати.

Вона обернулася до Гордія, і в її очах було все — подяка, ніжність, втома, довіра.
Він зробив крок до неї, але зупинився.

— Улю… є дещо, що ти маєш знати, — сказав він повільно, з болем у голосі. — Я не можу далі мовчати.

Вона злегка нахилила голову, насторожено, але без страху.