15

Глава 15

Ранок видався тихим, але важким. Повітря стояло нерухомо, наче перед грозою, і Гордій відчував цю напругу кожною клітиною. Він приїхав до будинку Артема раніше, ніж домовлялися. Не міг чекати.
Кроки по кам’яній доріжці лунали глухо, немов земля сама стримувала його, намагаючись зупинити.

Артем зустрів його на ґанку — у сорочці з підкоченими рукавами, із тим самим спокійним, але гострим поглядом, який завжди вмів бачити трохи глибше, ніж хотілося.

— Не думав, що побачу тебе так швидко, — промовив Артем, ховаючи руки до кишень. — Щось сталося на фермі?

Гор мовчки похитав головою, ковтнув повітря й нарешті промовив:

— Нам треба поговорити. Не як партнери. Як чоловіки.

Артем насторожився, але кивнув, запросивши його всередину. Вони пройшли до кабінету, де пахло кавою та деревом. Двері тихо зачинилися, і між ними зависла напружена тиша.

Гор зупинився біля вікна, притиснув долоню до скла.
— Вона змінилася, — почав він, не озираючись. — Ти бачив, так? Інша людина. Ніби знову навчилася дихати.

— Уляна? — уточнив Артем, хоч і так розумів.
— Так. Вона... вона справжня. Вперше за всі ці місяці я бачу в її очах життя.

— Це добре, — обережно відповів Артем. — Але чому ти мені це кажеш?

Гор обернувся.
— Бо я закоханий у неї. — Його голос тремтів, але слова звучали твердо. — По-справжньому, Артеме. Не як чоловік, що шукає відради, і не як рятівник. Я кохаю її так, що боюся власного дихання, коли вона поруч.

Артем мовчав. Його обличчя залишалося майже непроникним, але очі потемніли.
— Ти розумієш, у що вплутався? — спитав він нарешті. — Вона тільки піднялася з дна, тільки почала довіряти людям. Якщо вона дізнається правду не від тебе… усе, що ми будували, зруйнується.

Гор відвів погляд.
— Я знаю. І саме це мене лякає. Вона сказала, що хоче познайомити мене зі Златою.
— А ти й так її знаєш, — холодно зауважив Артем.
— Саме тому я не сплю ночами! — різко перебив Гор. — Ти не розумієш… Кожного разу, коли я бачу ту дитину, мені хочеться провалитися крізь землю. Вона вірить мені, Артеме! Вона думає, що я просто друг, який приходить у гості. Як я тепер маю сказати, що все це — брехня?

Артем важко зітхнув і обійшов стіл, ставши ближче.
— Це не брехня, Гордію. Це було необхідністю. Ми не могли втратити Уляну. Ти врятував її — і я ніколи цього не забуду. Але далі потрібно бути чесним. Вона має право знати, хто ти.

— Якщо скажу — втрачу назавжди, — прошепотів Гор.
— А якщо не скажеш — втратиш довіру. А без неї не буде нічого, — твердо відповів Артем.

Довга пауза. Гор заплющив очі, намагаючись упіймати подих.

— Я не знаю, як почати. Не знаю, як дивитися їй в очі й сказати: “Це була спланована гра заради твого порятунку. Я бачив тебе у найгіршому стані, тому не зміг просто пройти повз.” Вона ніколи мені цього не пробачить.

— Може, й не одразу, — тихо сказав Артем. — Але якщо твої почуття справжні, вона зрозуміє. Ти ж сам її навчив боротися, не здаватись. То не здавайся зараз.

Гор мовчки кивнув, глянувши у вікно. За шибкою мерехтіло сонце, і в тому промінні йому раптом здалося, що він бачить обличчя Уляни — світле, щире, живе.
І він розумів, що має сказати правду. Якою б гіркою вона не була.

Двері до кабінету відчинилися без стуку — тихо, але рішуче. На порозі стояла Олена, у легкому сірому светрі, з пригладженим волоссям і спокійними, проте дуже уважними очима. Вона окинула поглядом двох чоловіків — і одразу все зрозуміла, не потребуючи жодних пояснень.
У повітрі стояла густа тиша — гірка, натягнута, як струна, що от-от обірветься.

— Ви обоє говорите так, наче маєте ще право вирішувати за неї, — промовила Олена тихо, але твердо. — А насправді ви просто боїтеся сказати правду.

Гордій опустив очі, наче хлопчисько, якого зловили на гарячому. Артем хотів щось заперечити, але Олена зупинила його легким порухом руки.

— Послухайте мене, — продовжила вона, підходячи ближче. — Я бачила, як ви обоє страждали через неї. Ти, Артеме, — через свою провину. Ти, Гордію, — через почуття. Але досить. Цій грі прийшов кінець.

Гор підняв погляд, його щелепи напружились:
— Це не гра, Олено. Ми хотіли її врятувати.

— Я знаю, — кивнула вона. — І саме тому зараз треба врятувати не її, а себе. Бо навіть найкращі наміри не виправдовують брехні. Навіть якщо брехня має благородну мету — це все одно брехня. А Уляна заслуговує на правду. Вона пройшла через пекло, і єдине, чого тепер потребує — це чесність, навіть якщо вона болюча.

Вона підійшла ближче до Гора, глянувши йому просто в очі:
— Якщо це кохання — воно все переможе. Якщо ні — то краще хай усе розсиплеться зараз, ніж потім.

Гор ковтнув повітря, його губи тремтіли, але він мовчав.

Олена перевела погляд на Артема й усміхнулася м’яко, з ніжністю:
— Ми з тобою почали не менш жахливо. Пам’ятаєш? Я ж тебе тоді ненавиділа.
— О, я чудово пам’ятаю, — усміхнувся Артем, стиха. — І все ж тепер ти моя дружина.

— Бо кохання, коли воно справжнє, — продовжила Олена, не відводячи очей від Гора, — воно не боїться правди. Воно росте з неї. Я не уявляю свого життя без Артема саме тому, що ми навчилися бути чесними одне з одним. Навіть тоді, коли це боліло найбільше.

Вона зробила крок назад, даючи їм простір, і її голос став м’якшим, але сповненим непохитної мудрості:
— Скажи їй, Гордію. Скажи, хто ти, і все, що приховував. Інакше це зробить хтось інший. І тоді ти втратиш її не через правду — а через страх.

Вона глянула на Артема, і той лише мовчки кивнув.

Гор стояв нерухомо, стискаючи кулаки. У грудях болісно стискалося серце.
— А якщо вона мене зненавидить? — прошепотів він.

— Тоді ти принаймні знатимеш, що втратив через правду, — відповіла Олена. — А не через брехню.

І, кинувши на чоловіків останній твердий погляд, вона вийшла з кабінету, залишивши після себе відчуття, ніби з кімнати зникла темрява — але залишилося світло, яке більше не дозволяє брехати.