14

Глава 14

Гордій вийшов із конюшні, витираючи долонею пилюку з сорочки. Побачив її одразу — Уляна сиділа на сходах, у задумі, ніби слухала тишу. Її волосся розсипалося по плечах і ловило холодні промені сонця, які тепер здавалися теплішими, ніж будь-яка ковдра.

Він зупинився, не наважуючись порушити цю мить. Уляна помітила його краєм ока, але не повернулася — тільки тихо сказала:
— Я думала, ти вже поїхав.

— А куди мені їхати? — відповів Гор, підходячи ближче. Його голос був спокійний, але в ньому вчувалася напруга. — Ти ж тут.

Вона гірко всміхнулася, не зводячи погляду з горизонту.
— Не треба так казати. Ти не зобов’язаний бути поряд.

— Не зобов’язаний, — підтвердив він. — Але хочу.

Між ними знову зависла тиша — густа, наче вечірнє повітря перед дощем.
Гор сів поруч, не торкаючись її, лише схилив голову трохи набік, щоб бачити її обличчя.
— Щось сталося? — спитав нарешті.

Уляна зітхнула.
— Просто думаю, — прошепотіла. — Думаю, чи можу я довіряти тобі.
Він не відповів одразу. Його пальці нервово грали з ґудзиком на рукаві, погляд був спрямований уперед.
— Це правильне питання, — нарешті сказав він. — Бо я не ангел, Уль. І не герой. Але якщо я обіцяю — я не зраджую.

— Я вже чула це раніше, — її голос зрадницьки затремтів. — Від того, хто… хто теж клявся, що любить.

Гор мовчки кивнув. Потім обережно поклав руку на її плече — не нав’язливо, а так, ніби просто хотів, щоб вона відчула: він тут.
— Я не прошу тебе вірити одразу. Але прошу дати мені шанс довести.

Вона підвела очі. У погляді Гора не було ані зверхності, ані жалю — тільки спокійна впевненість, від якої чомусь стисло горло.
— А якщо я не зможу? — тихо запитала вона.

— Тоді я чекатиму, — відповів він просто. — Стільки, скільки треба.

Вітер лагідно підхопив пасмо її волосся, торкнувшись щоки. Уляна закрила очі, ніби намагаючись запам’ятати цей момент — спокій, близькість і дивне відчуття, що поруч із цим чоловіком можна не боятися.

— Добре, Гордію, — нарешті прошепотіла вона. — Я спробую.

Він усміхнувся — коротко, майже непомітно, але щиро.
— Тільки не бійся, Уль. Усе, що я роблю… — він зробив паузу, вдивляючись у її обличчя, — лише для твого спокою.

Вона кивнула, не знаючи, що відповісти.
А потім просто поклала голову йому на плече — вперше без страху, без захисту, без масок.
І в цю мить їй здалося, що, можливо, саме так починається шлях до справжнього життя.

На кухні пахло запеченими овочами й теплом — тим самим домашнім теплом, якого Уляна не відчувала вже роками. Маленька лампа над столом відкидала м’яке світло на стіни, створюючи ілюзію спокою, якої вони обоє так потребували.

Вона різала овочі, Гор стояв поруч і перемішував салат. Їхні рухи були злагодженими, мов давно знайомі руки, що пам’ятали одне одного ще до знайомства. Часом пальці ненароком торкалися — легкий дотик, мов іскра, і обоє поспішали відвести погляд, приховуючи усмішку.

— Ти сьогодні надто серйозний, — сказала Уляна, кидаючи шматочок перцю в миску.

— Я просто не хочу порізати пальці, — відповів Гор з удаваною байдужістю. — Ти ж знаєш, я відповідальний працівник.

Уля засміялася — тихо, але щиро.
— Ніколи б не подумала, що ти вмієш бути смішним.

— А я й не намагаюсь, — знизав він плечима. — Просто ти почала посміхатися. Це заразно.

Її усмішка стала ще теплішою. Вона відчула, як серце пропускає удар, коли Гор підійшов ближче, щоб дістати ножа з полиці. Його плече мимохіть торкнулося її спини, і по тілу пробігло щось схоже на електрику.

— Зі мною такого ще не було, — тихо промовила вона, навіть не підводячи очей. — Я любила… довіряла… але ніколи не тремтіла просто від погляду.

Гор зупинився, його погляд став серйозним.
— Тоді не відводь очей, — прошепотів він.

Вона підняла голову. Їхні погляди зустрілися — і весь світ навколо зник, залишилися тільки двоє: вона, з блиском у очах, і він, який боявся лише одного — зробити крок надто рано.

Він узяв зі стола скибку огірка, простягнув їй —
— Спробуй, — тихо сказав.

Уля взяла, не відводячи погляду. Коли він нахилився до неї, вона не відступила.
Їхні губи зустрілися — спершу несміливо, потім тепліше, впевненіше. Від поцілунку пахло сіллю, свіжістю, ніжністю й чимось, що неможливо було назвати.

Коли вони відсторонилися, Гор торкнувся її щоки, посміхнувшись ледь-ледь:
— Тепер я впевнений, що огірок був солодкий.

Уляна розсміялася, прикриваючи обличчя долонями, а потім просто притулилася лобом до його грудей.
— Може, вперше в житті мені добре… просто бути поруч.

Гор обійняв її за плечі, притиснув ближче.
— І так буде далі, — тихо сказав він. — Бо тепер ти не одна, Уль.

Уляна відступила на крок, її очі все ще світилися після поцілунку, але в них з’явилася глибока, майже тривожна м’якість. Вона вдихнула, ніби збиралася з духом, і сказала тихо, але твердо:

— Ти маєш рацію, Гордію. Я більше не одна.
Вона глянула на свої долоні, де ще залишився теплий присмак його дотику.
— У мене є донька. І я ніколи, чуєш, ніколи не покину її. Навіть заради найбільшого кохання у своєму житті.

Гор завмер. У його погляді спалахнуло щось схоже на здивування, а потім — легка образа, що промайнула швидко, як тінь.

— Я не казав, щоб ти когось покидала, — його голос злегка затремтів, але він намагався зберігати спокій.
— Я просто... — почав, але замовк, коли побачив, як Уляна стискає руки в кулаки, немов бореться сама з собою.

— Я завдала Златі стільки болю, — продовжила вона, ковтаючи клубок у горлі. — Вона бачила мене п’яною, бачила, як я падала на дно. Я не можу дозволити, щоб це повторилося. Я мушу бути для неї прикладом, підтримкою, мамою, якої в мене самої ніколи не було.

Гор насупився, зробив крок до неї, і його погляд став гострішим, але в ньому не було гніву — лише щось, схоже на відчай.
— Як ти могла подумати, — тихо, але з глибоким болем запитав він, — що твоя Злата може стати перешкодою для нашого щастя?