13

Глава 13

Ранок на фермі почався, як завжди, — запах сирої трави, холодний туман, що клубочився між старими сараями, і гуркіт важких чобіт по вологій землі. Уляна приїхала раніше за всіх — їй кортіло почати день правильно, без поспіху й хаосу, як це було колись. Вона навіть встигла поговорити з конем, тим самим, якому врятувала життя, — погладила його теплу морду й прошепотіла:

— Сьогодні все буде інакше, обіцяю.

Її слова, здавалось, розчинилися в прохолодному повітрі, коли на подвір’я вийшов власник ферми — кремезний чоловік із суворим обличчям. За ним одразу підтягнулися всі працівники.

— Слухайте сюди, — гукнув він, зупинившись посеред двору. — У нас зміни. Від сьогодні керівником усіх робіт, тобто управляючою ферми, призначається Уляна Волкова.

Тиша.
Кілька секунд ніхто не повірив, що почули правильно. Потім хтось із чоловіків, що стояв ближче до стодоли, засміявся:

— Та ти серйозно, шефе? Щоб баба нами командувала?

— Ага, — підтримав інший, — може, ще й у сукні нас на роботу гнатиме?

Гуркіт сміху розлетівся по подвір’ю. Хтось свиснув, хтось кинув лопатою в землю. Уляна стояла мовчки, але в грудях уже закипало.

— Тихо! — різко обірвав усіх власник. — Вона тут за моїм рішенням і за рекомендацією мого хорошого знайомого.

Ця фраза пробігла по натовпу, як холодний вітер. Люди переглянулися. Дехто замовк, але невдоволення все ще тліло.

— Я не збираюся вами командувати, — спокійно, але твердо сказала Уляна, зробивши крок уперед. — Ми всі працюємо на одній фермі, і всі хочемо одного — щоб тут стало краще. Якщо хтось вважає, що жінка не здатна керувати, — що ж, доведеться вам звикати.

Кілька чоловіків пирснули сміхом, але хтось із молодших, навпаки, кивнув їй з повагою.

Гор стояв осторонь, дивлячись на неї з тією самою спокійною увагою, що завжди ховала в собі щось глибше. Він не втручався — знав, що зараз це її момент.

Уляна зустріла кілька насмішливих поглядів, але не опустила очей.
Її голос звучав упевнено, навіть коли всередині стискалося серце.

— Я не боюся важкої роботи, — додала вона. — І якщо доведеться доводити, що я варта цього місця — я доведу. Не словами, а справами.

Її слова зависли в повітрі.
Сміх стих.
Тиша знову наповнила двір, але цього разу — інша, важча, з присмаком поваги, якої вони самі ще не встигли усвідомити.

Гор ледь помітно посміхнувся.
Він знав — ця жінка вже не потребувала порятунку.

Гор чекав, поки працівники розійдуться, і коли подвір’я спорожніло, підійшов до неї.
— Вітаю, управляюча, — тихо сказав він, і в його голосі вперше не було ані кпину, ані зверхності. Лише щире захоплення. — Ти це заслужила.

Він простягнув руки, ніби хотів обійняти її, але Уляна відступила на крок назад.
— Дякую, Гордію, — відповіла вона рівно, хоч у голосі бриніла легка напруга. — Але без цього. Тепер я твій керівник, пам’ятаєш?

На мить між ними промайнула усмішка — напівжартівлива, напівболюча.
— Гаразд, керівник, — погодився він, ховаючи руки в кишені.

— Ходімо, — сказала Уляна, відчинивши дверцята старого пікапа. — Потрібно обговорити деякі робочі моменти.

Вони виїхали на польову дорогу, що пролягала вздовж довгих темних стаєнь. Сонце вже піднімалося, розливаючи золотаве світло по дахах і траві.
Уляна говорила жваво, з блиском у очах:
— Я хочу відремонтувати старий сарай, зробити там невелику стайню для тварин, що потребують лікування. А ще — облаштувати загін для молодняка. І щоб кожна тварина мала ім’я, а не номер у журналі. Люди тоді зовсім інакше ставитимуться до них.

Гор мовчки слухав, поки вони проїжджали повз конюшні, де робітники вже порались. Йому подобалося дивитися на неї — на цю нову Уляну: впевнену, світлу, справжню.

— Ти змінилася, — сказав він нарешті. — Раніше ти лише тікала. А тепер — наче сама ведеш за собою.

— Просто вперше знаю, куди йду, — відповіла вона, не відриваючи погляду від дороги. — І хочу, щоб ти був поруч. Не тому, що мені потрібна допомога, а тому що я бачу, як ти працюєш. Ти чудовий працівник, Гордію.

Він усміхнувся куточком губ.
— Я і так поруч, Уль. Просто ти не завжди хочеш це помічати.

Її руки завмерли на кермі. Машина зупинилася просто біля старої огорожі.
Вони обернулися одночасно.

Їхні погляди зустрілися — глибокі, напружені, майже відчутні.
Повітря між ними стало густим, як перед грозою.

Ніхто не говорив.
Їм не треба було.

У тій тиші, серед запаху сіна й сонячного пилу, обидва знали — щось змінюється.
Назавжди.

Уляна стояла біля старої огорожі, тримаючи руки в кишенях куртки, щоб хоч якось приборкати тремтіння. Гор дивився на неї так, наче намагався запам’ятати кожну рису — ледь прим’яте пасмо волосся, що вибилося з коси, невпевнене дихання, легке тремтіння губ.

Вона зробила крок назад, але він не рушив. Просто стояв, не відводячи погляду.

— Навіщо ти так дивишся? — нарешті зірвалося з її вуст. — Ніби бачиш щось, чого немає.

— Є, — тихо відповів Гор. — І я більше не збираюся вдавати, що не бачу.

Вона насупилася, намагаючись сховатися за холодним тоном:
— Не треба цього. Ми працюємо разом, Гордію. Усе інше — помилка.

Він зробив крок уперед, потім ще один. Між ними залишився всього подих.
— Можеш назвати це помилкою, можеш проклясти мене, — промовив він, і голос його став глухим, майже хрипким. — Або навіть вліпити ляпаса. Але я все одно тебе поцілую.

Вона розгублено кліпнула очима, відступаючи на півкроку, але спиною вперлася в дерев’яну огорожу.
Серце билося десь у горлі, дихати ставало важче.

— Не смій… — прошепотіла вона, хоча навіть сама почула, як зрадницьки тремтить її голос.

— Я попередив, — сказав Гор майже пошепки, і його рука, така тепла й сильна, торкнулася її щоки.

Повітря між ними знову затихло.
Час завмер.

І в ту мить, коли він нахилився ближче, вона заплющила очі — не знаючи, щоб утекти чи дозволити.