12

Глава 12

— Мені потрібні гроші, Артеме, — сказала Уляна нарешті, спокійно, але в голосі відчувалася напруга, наче кожне слово важило тонну.

Брат звів на неї брови, відсунув стілець і повільно піднявся. Його обличчя спершу залишалося непроникним, але вже за мить на вустах з’явилася гірка посмішка.

— От як? — холодно промовив він. — Уляно, я не знаю, на що ти сподіваєшся, але цього разу ні. Я більше ніколи не спонсоруватиму твоє розгульне життя.
Його голос звучав твердо, майже жорстоко. — Якщо тобі знову потрібен спонсор — шукай його деінде. Не в цьому домі.

Уляна відчула, як ці слова боляче ріжуть зсередини. Її серце стислося, але цього разу вона не впала, не зламалася. Вона просто зробила глибокий вдих і мовчки проковтнула образу.
Її очі блиснули від стриманих сліз, проте вона не відвернулася.

— Я не п’ю, — тихо сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — Уже давно.
— Справді? — скептично кинув Артем. — І ти думаєш, я маю в це повірити?
— Не мусиш, — відповіла вона спокійно, хоч голос ледь тремтів. — Але це правда. Я… працюю. На фермі. Там… не дуже гарні умови, але мені добре. Я потрібна тваринам, розумієш?

Артем мовчав. Уляна зробила крок уперед, зціпивши руки, наче боялася, що вони зрадницьки затремтять.

— Гроші мені потрібні не для себе, — сказала вона, повільно, вдумливо, щоб кожне слово звучало твердо. — Я хочу викупити стару ферму, на якій працюю. Вона занедбана, але жива. Там є коні, корови, кози… Вони всі заслуговують на краще життя. Я хочу це зробити. Своїми руками.

На обличчі Артема промайнула мить сумніву, проте він швидко сховав його за маскою байдужості.
— Ти справді віриш, що зможеш утримати ферму? — запитав він з іронічною ноткою. — Це не дитяча гра, Уляно.
— Знаю, — твердо відповіла вона. — Але я більше не дитина.

Її погляд був ясним, прямим, зовсім не схожим на той, який він пам’ятав — втомлений, порожній, п’яний.
І, можливо, саме тому Артем уперше за довгий час не знайшов, що сказати.

Між ними знову зависла тиша — не така, як раніше, повна докорів, а важка, напружена, живa.
Десь у вітальні лунав дитячий сміх Злати, і цей звук пробив кригу між ними сильніше, ніж будь-які слова.

Артем відвернувся, спираючись руками об край столу.
— Ти кажеш, хочеш купити ферму… — пробурмотів він. — Це все, що тобі потрібно?

Уляна кивнула.
— Тільки це. І шанс довести — що я ще здатна жити по-іншому.

Її голос був тихий, але в ньому відчувалася сила, якої він у ній давно не бачив.

Артем мовчав довго. Він стояв біля вікна, спершись долонями об підвіконня, і дивився кудись у далечінь. За шибкою м’яко падало осіннє листя, повільно кружляючи в повітрі — і ця тиша між ними здавалася нестерпною.

Нарешті він повільно обернувся до Уляни. Його погляд був твердим, але вже не таким холодним, як раніше.

— Розумієш, — почав він тихо, — я не можу просто взяти й повірити тобі. Ти надто багато разів уже мене обманювала, — слова різали повітря, як лезо, але в голосі не було злості — лише втома. — Я бачив, як ти тонула, як руйнувала все довкола, навіть тих, хто ще намагався тебе врятувати.

Уляна опустила очі. Вона не сперечалася, не виправдовувалася — просто стояла, стискаючи в руках поділ светра, щоб не показати, як тремтять пальці.

— Але, — продовжив Артем, — не дати тобі шансу я теж не можу. Бо якщо зараз тебе не підтримаю — можливо, вдруге такого моменту вже не буде.

Він зробив крок ближче, зітхнув і схрестив руки на грудях.
— Я поговорю з власником ферми, — сказав він. — Спробую домовитися, щоб ти стала там управляючою. Якщо справді хочеш щось змінити — це буде твоє випробування.

Уляна підвела погляд, її очі блиснули невірою, вдячністю і навіть надією, яку вона вже давно не відчувала.
— Дякую, Артеме… — прошепотіла вона, роблячи крок уперед. — Я не підведу. Обіцяю.

— Побачимо, — відповів він сухо, але кутики його вуст ледь пом’якшилися.

Кілька секунд вони стояли мовчки, поки Уляна, ніби набравшись відваги, не вимовила:
— Я хочу повернутися додому. У свою квартиру. І… забрати Злату.

Артем похитав головою, його погляд одразу знову став холодним.
— Ні, Улю. Так не буде. 

Вона розгублено зупинилася.
— Але ж… я її мама…
— І саме тому, — різко перебив він. — Бо мама не має права робити помилки вдруге. Ти сама знаєш, як боляче вона вже пережила твою байдужість. Приходь до нас, коли захочеш. Ми з дружиною завжди раді тебе бачити. 

Його голос трохи затремтів, коли він згадав, як Злата ночами питала про маму, як плакала під ковдрою, притискаючи до себе стару ляльку.
— Я не можу дозволити тобі зараз забрати її. Спочатку доведи, що ти змінилася. Завоюй довіру. Не словами — вчинками.

Уляна опустила голову. На її щоках блиснули непрохані сльози, але вона не витерла їх.
— Добре, — прошепотіла вона. — Я зроблю все, щоб ти мені повірив. 

Артем кивнув, зробивши крок до дверей.
— Почни з ферми, — сказав він наостанок. — І, Улю… не зруйнуй цей шанс. Він може бути останнім.

Двері тихо зачинилися, залишивши її одну в кухні.
Уляна сіла, дивлячись на дитячу чашку, з якої ще парувала Златина какао, і ледь усміхнулася крізь сльози.
Вперше за довгий час у її серці з’явилася не біль — а рішучість. Вона готова боротися за свої мрїї.

Уляна сиділа на краєчку дивану, пригорнувши до себе Злату. Маленькі теплі долоньки обіймали її за шию, і кожен такий дотик здавався благословенням, подарунком, який вона боялася втратити. Дівчинка притиснулась до неї, слухаючи, як б’ється мамине серце, і тихо щось наспівувала собі під ніс.

Олена стояла навпроти — з чашкою чаю в руках, у погляді якої поєднувались обережність і співчуття. Тиша між ними тривала, доки Уляна не наважилась заговорити першою.

— Олено… — тихо промовила вона, гладячи Злату по волоссю. — Я хочу попросити вибачення. Тоді… коли я була такою грубою з тобою. Ти не заслужила того.
Олена трохи здивовано підняла очі, але одразу ж м’яко усміхнулася.
— Не варто, Улю. Минуле треба залишати позаду.